Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

символічного простору дому в романі «Майстер і Марґарита». Вчений стверджує, що протягом усієї творчості Булгакова такою, що організує, виступає символіка Дому-Ан-тидому. Цей мотив розглядається як центральний і в «Майстрі і Марґариті». Відразу з’являються дві теми: бездомність (Іван Бездомний і вічно мандрівний Ієшуа) і псевдодім (комунальна квартира). Квартира стає осередком аномального світу, у її просторі перетинаються дії інфернальних сил. Квартира «50» набуває значення простору смерті. Особняк Марґарити теж є антидомом. У ньому жити не можна, можна тільки померти. Палац Ірода зображений як предмет ненависті Пілата, який не бажає ховатися під його дахом навіть під час бурі. До антидомів Ю. Лотман долучає ще й дім Грибоєдова, табір (місце, де побував Майстер), божевільню.

Дім у Булгакова — завжди осередок духовності, що знаходить вираження в культурі, любові й творчості. Абсолютній духовності, за Булгаковим, не потрібний дім: дім не потрібний ані Ієшуа, ані Пілату. їхня доля — шлях. Мертва бездуховність життя символізована квартирою і «квартирним питанням», що спотворило звичайних людей. Символом культурного життя виступає Дім. Простір Дому, в якому книги, тепла пічка, ноти на пюпітрі відкритого рояля, м’яке світло запаленої свічки, осмислений письменником як необхідна умова творчості. Мистецтво не піднімається до абсолюту, воно — світ людський. А тому художникові потрібний Дім. Шлях Майстра прочитаний Ю. Лотманом як пошук Дому і знайдення спокою не замість творчості, а заради воскресіння в людині Творця.

Усі розглянуті інтерпретації свідчать про те, що роман Булгакова, який показав передусім неоміфологічне мислення автора, виключає можливість однозначного трактування як окремих образів і сюжетних ліній, так і твору в цілому. Очевидно лиш одне: «Майстер і Марґарита» — це художньо-філософський підсумок роздумів письменника над долею Творця. Булгаков створив яскраву, унікальну за формою картину загальнолюдської драми, що сягає страждань Христа і являє проекцію на індивідуальну трагедію сучасної йому людини.

Н. Євстаф’єва

МАЙСТЕР І МАРҐАРИТА

«…Ну, добре, хто ж ти є?

— Я — тої сили часть, що робить

лиш добро, бажаючи лиш злого».

Ґете «Фауст»[2]

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ

З НЕВІДОМИМИ

У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших ставках з’явилося двоє громадян. Перший з них — приблизно сорокарічний, зодягнутий у сіреньку літню пару, — був малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною, свого респектабельного капелюха пиріжком ніс у руці, а ретельно поголене обличчя його прикрашали надприродні за розмірами окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудий, чубастий молодик у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, жмаканих білих штанях і чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого художнього журналу і голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАСОЛІТ, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понир’єв, що писав під псевдонімом Бездомний.

Втрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники найперше кинулися до строкато розмальованої ятки з написом «Пиво і води».

Ба, слід відзначити першу дивовижу цього страшного травневого вечора. Не тільки біля ятки, а й по всій алеї, рівнобіжній до Малої Бронної вулиці, не було ані душі. В ту пору, коли вже, здається, і сили бракло дихати, коли сонце, розпікши Москву, в сухій імлі валилося кудись за Садове кільце, — ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, безлюдна була алея.

— Дайте нарзану, — попросив Берліоз.

— Нарзану нема, — відповіла жінка в ятці й чомусь образилася.

— Пиво є? — хрипко звідався Бездомний.

— Пиво привезуть увечері, — відповіла жінка.

— А що є? — запитав Берліоз.

— Абрикосова, тільки тепла, — сказала жінка.

— Ну, давайте, давайте, давайте!..

Абрикосова утворила пишну жовту піну, і в повітрі запахло перукарнею. Напившись, літератори відразу ж запікали, розплатилися й посідали на лаві обличчям до ставка і спиною до Бронної.

Цієї хвилини скоїлася друга дивовижа, що стосувалася самого Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце його тріпнулось і на мить кудись провалилося, потім стало на місце, але з тупою голкою, що застрягла в ньому. До того ж Берліоза охопив безпричинний, проте такий великий страх, що йому притьмом захотілося неозирки тікати з Патріарших.

Берліоз тоскно розглянувся, не розуміючи, що його так налякало. Він зблід, витер хусточкою лоба, подумав: «Що це зі мною? Такого ніколи не бувало… серце каверзує… я перевтомився… Мабуть, пора кинути все до біса і в Кисловодськ…»

Тієї миті гаряче повітря згусло перед ним, і зіткався із цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куценький теж таки з повітря піджачок… Громадянин на зріст у сажень, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зважити, глумлива.

Життя Берліозове складалося так, що дивовижні явища не були для нього у звичай. Ще дужче збліднувши, він витріщив очі й у замішанні подумав: «Цього не може бути!..»

Але воно таки було, і цибатий, проглядний наскрізь громадянин, не торкаючись землі, хилитався перед ним то вліво, то вправо.

Тепер жах такою мірою опосів Берліоза, що він заплющив очі. А коли голова МАСОЛІТу розплющив їх, — побачив, що все скінчилося, марево розвіялося, картатий щез, а водночас і тупа голка вискочила з серця.

— Тьху ти, чортяка! — вигукнув редактор. — Ти знаєш, Іване, зі мною оце мало удар від спеки не стався! Навіть щось як галюцинація було, — він спробував посміхнутись, але в очах йому ще билася тривога, і руки тремтіли. Проте поволі він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, проказавши досить бадьоро: «Отож виходить…» — повів далі мову, перервану питтям абрикосової.

Мова та, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергового числа журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович скомпонував, і за дуже стислий термін, але, на жаль, редактора нею анітрохи не вдовольнив. Окреслив Бездомний головну дієву особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте всю поему треба було, на думку редактора, писати наново. І ось зараз редактор читав поетові щось неначе лекцію про Ісуса, з метою вияскравити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи зображувальна сила його хисту, а чи цілковита необізнаність з питанням, яке він брався викласти, — але Ісус у нього вийшов ну зовсім живісіньким Ісусом, таким, як він колись існував, хоча, правда, наділеним усіма негативними рисами.

Берліоз же хотів довести поетові, що сенс не в тому, яким був Ісус, лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса цього, як особи, зовсім ніколи не