Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

поїхав додому. Горпина мовчки сиділа позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани., і душа їй скеміла від важкого передчуття.

— Злякалася? — жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини, — Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? — нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. — Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш — сам козак будеш.

Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.

Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.

Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі.

Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала.

Про що думав Корж, він не зміг би відповісти. Але міцно й радісно відчував він своє кремезне тридцятилітнє тіло, повне буйної сили і здоров'я. З насолодою підставляв спину весняному сонцю і щось мугикав крізь зуби, пихкаючи коротенькою люлькою.

— Ай-ай, пане! Зіпсували ви всю справу. Хіба можна так одверто і гостро! — ахкав пробощ Маєвський, хапаючись за голову.

Пан Бжеський допіру розповів йому про зустріч із сиверянами і роздратовано бігав з кутка в куток.

— Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів.

Але Бжеський не міг заспокоїтися.

— Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати и принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що Ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість… таке… — не міг він підшукати досить міцного слова.

Бжеський роз'ярився. Поводження Коржа і козаків здавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу — не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування.

Скільки б шляхта не говорила про демократизм, про братство і рівність, про «злоту вольность» і незалежність — всі ці чудові принципи, вичитані з промов старого Риму, вона пристосувала виключно до себе — єдиної верстви Речі Посполитої, що мала всі громадські права.

Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в'ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву і всі розсипані по степу хутори.

Маєвський зрозумів, що треба втлумачити задерикуватому панові потрібну покору.

— Хіба ж можна терпіти таке знущання! — лютував Бжеський. — Ми, здається, в межах Речі Посполитої, а це хамло впроваджує тут свій лад і закон і глузує з короля й вельможної шляхти.

— Доведеться терпіти, mi fili[31], — зітхнув шановний патер, що нагадував у своїй довгій сутані стару пані в капоті. — Великий гетьман коронний[32] спить і бачить уві сні, як би знищити їх кодло, але на все треба багато часу, грошей і військової сили.

— А тим часом мушу з них милуватися? Красненько дякую! Ну, скажіть по-чесному, пане ксьондз, — раптом змінив він тон, сідаючи насупроти пробоща, — що мені робити?

Ксьондз схилив голову набік, склавши на череві пухкі ручки з ямочками, і замислився. В цю мить він напрочуд скидався на свого брата, варшавського метриканта. Бжеський нервувався і, чекаючи на відповідь, роздратовано тарабанив пальцями по столу, але ксьондз мовчав, зважуючи і обмірковуючи кожну дрібницю.

— Ось що, пане, — заговорив він по хвилині, - треба насамперед послабити враження від сьогоднішньої зустрічі, інакше — присягаюся святим Рохом — справа може закінчитися надто трагічно.

Бжеський спалахнув.

— Що таке?! — схопився він з місця. — Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, падав до ніг оцим свиням! Пан пробощ із глузду з'їхав!

Kсьондз гнівно блиснув очима і випростався. Тепер він не нагадував старої пані в капоті. Схилена спина розігнулася. Він став вищий, мужніший.

— Reverentia senum, mi fili[33], - металево забринів його голос. — А якщо старий — служник святої церкви, шана мусить бути подвійна, бо в його особі ти ображаєш святу церкву.

— Пробачте, гeverendissime[34], — схаменувся Бжеський, схиляючи голову. — Але зрозумійте, як воно недоладно.

— Як сповідач, кажу тобі, пане: сідай і вислухай мене спокійно, бо від твоєї необміркованої поведінки може похитнутися справа святої церкви і навіть республіки.

Бжеський мовчки сів, смикаючи вуса.

— Поговорімо за всіма правилами логіки, бо логіка є підвалина справжнього мислення і не може привести до облудних висновків, — урочисто проголосив патер і сів насупроти гостя. — Тому відповідай мені, пане, чи потрібні панові хлопи на цій землі?

— Ну, звісно! Не піду ж я сам орати або вантажити вози. Без волів, без коней та цього двоногого бидла далеко не підеш.

— Так… А чи має пан силу і спроможність закути їх у кайдани, як диких тварин?

Бжеський стенув плечима.

— Розуміється, ні. Але що з того?.

— А пан потрібний тим хлопам чи ні? — казав далі пробощ рівно і спокійно, як на диспуті.

— Про те я їх не розпитував, але з їх гостинності ясно, що ні.

— Того мені тільки й треба, — урочисто закінчив патер. — Отже, сину мій, вони тобі потрібні, а ти їм — ні. І тому, що ти їм не потрібний і нема в тебе сили прикути їх до місця, — треба щось зробити, щоб твоя присутність була їм на перший час корисна й потрібна і цим самим прив'язала їх до місця чимось міцнішим від ланцюгів. Отже, ти мусиш дати їм те, чого вони не мають на місці.

Бжеський мовчки сіпнув плечима. Все це не подобалося йому, але ранкове зворушення було надто свіже в пам'яті, і, коли перша лють вщухла, Бжеський зрозумів, що сила не