Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

Але ж недарма кажуть люди: «Біля кого шана жевріє, за тим і заздрість назирці шкандибає». Мереф’янин Тарас Чорнопліт не вмів шанувати чужої доблесті. Це про нього віддавна говорили: «З такою люттю краще до ворогів на гостини ходити, ніж перед побратимами лезами слів вимахувати». Що й казати, не любить поважне козацтво пустодзвонів-завидників, що, як ті балакучі баби, затівають чвари — чи в мороз, несприятливий для козацьких витівок, чи й серед погідних днів перепочинку, коли знуджені січовики підігрівають дух палкими розмовами. І тоді вже вистрілює суперечка — несподівано, мов кинутий напризволяще самостріл. На щастя, запеклі словесні сутички в кошах швидко закінчуються миром. І тільки Чорноплоту усе недогода. Недарма ж, либонь, зажив собі лихої слави — як серед звичайних людей, так і в січовому товаристві. А відтак, маючи досить літ за плечима, не прихилив до себе жодного серця — ані дівочого, залишаючись перестарілим одинаком, ані молодецького, так і не набувши жодного друга. Козаки лише кпили з нього за те, що оступився в одній-другій битві. Відвернулися від нього й ті мереф’яни, які прийшли на Січ слідом за ним. Що ж, за січовими воротами все бачиться по-іншому. Козацтво цінує не гонор, а щирість та зичливість до людей, не хизування собою, а виявлення своїх достоїнств у переможних битвах, не різкі слова, а корисні справи. Усе тут сприймається гостріше, й вади кожного видно, мов на долоні. Відтак і Тарас Чорнопліт відкрився перед вишколеним козацтвом з найгіршого боку. Потерпаючи немилосердно від великої гордині, цей чоловік ніяк не міг навчитись у власних бідах винуватити самого себе. Змалечку пихатий, не відав, либонь, що кожен торує свій шлях самотужки. Отрутою слів та мізерністю справ Тарас Чорнопліт поволі, як ото шашіль підточує дерево, знеславлював свій рід. Але у всіх своїх невдачах він звинувачував тих, хто досягнув більшого. Його зворохоблена душа не знала світлих моментів. І там, де сяяло світло, там бачилась йому темрява. Відтак і чужа слава ставала нещасному Чорноплоту поперек горла чи душила його, мов аркан. І хоча зовні було це ретельно приховано, та правду кажуть люди: немає нічого таємного, що не стало б явним.

Ось і тепер, укотре затіявши розмову про Михайла Дорошенка, якого мимохіть згадав курінний отаман Михайло Чуб — мовляв, немає на зміну мужнього ватага гідного наступника — Тарас Чорнопліт затято осуджує гетьмана і відхрещується од гурту:

— А що він нам дав?! Хіба ж розумно вчинив? Он як знекровив Січ! Мало того, що в битві з бусурманами тисячу голів християнських страчено, так ще чи не більше погинуло, відстоюючи свої права!

— А до чого тут Дорошенко?! — здивувався та водночас обурився нежданому наклепові отаман Чуб. — Хто ж знав, що чекає попереду? Те, що було потім, — справа Трясила. Він став на місце Дорошенка. За ним і пішли інші, постаючи супроти угодника шляхтичів Грицька Чорного. Пішли, хоча й знали: не можна безкровно правду вибороти.

— Довірилися безрозсудному і на той світ подалися порядкувати, — не вгавав Чорнопліт. — Тут не спромоглися, то ж і там з них мало Богу помочі стане.

На ці злостиві слова старі козаки невдоволено перезирнулися між собою. Не до душі їм такі обмови. Покійних негоже судити — такий закон, та водночас — нібито правда в словах цього чоловіка прозирає, але ж якась викривлена та горбата правда, далебі, не товариського почину. Хіба ж не здобули собі полеглі безсмертну славу? Чи ж йому не відомо, що смерть козацька гартує побратимів-наступників? З пролитої крові проростає відвага.

Обходять козаки Чорноплота стороною, не хочуть його слухати. Не прижився він тут. Не став своїм. Тому-то сивовусий козак Непийпиво відкрито закликає його по-доброму забиратися подалі з Січі:

— Бери до рук очкур замість шаблі, тугіше стягуй ним шаровари та й дуй звідсіля чимдуж сам, доки не викинули силоміць за ворота інші.

Як запалений гніт, зайнявся люттю Чорнопліт:

— Це ще буде видно, хто та як із Січі забереться!

— Е! — сердито скинув бровами отаман Чуб. — Хто за сім літ молодецьких бодай пригорщі слави собі не здобув, а тільки міх хули закинув на плечі родові своєму, — на більше навряд чи й спроможеться до старості.

— І звідки вам знати?! — крикнув Чорнопліт. — Моє ще все попереду.

— Дай Боже, — зітхнувши, махнув рукою на гострослова курінний отаман. На цьому суперечка і вщухла б, коли б не новий запал.

— Та то пусте, навіть чути не хочу, — спершу прислухаючись тільки, а затим, пакнувши люльку, Данило Степовик і собі пристав до розмови. — Два дні тому на майдані гаразд показано, хто на чім стоїть. Із хлопчаком змагатися — велика наука!

Закусивши тонкі уста, Чорнопліт гнівно процідив крізь зуби:

— За це я поквитаюся.

— Тьху ти, гидке створіння! — сплюнув у відповідь козак Непийпиво.

— З малим квитатися?! — викрикнув услід за товаришем Данило Степовик. — Ганьба!

— Не про малого кажу, — винуватим голосом одступається від слів своїх Чорнопліт. — Сірко — ось хто мій давній ворог, — звіряється запобігливо перед сивими козаками, не помічаючи на їхніх лицях осуду. — У Мерефі його геть усі цурались, «сатанинським отродієм» дехто називав. Та йому хіба є діло до того? Він собі водився з вовком лісовим. Тож і на Січ не з усіма іншими прийшов, а сам по собі прибився. Звісно, що й вовчиська приволік за собою. А тут ще Іван Дуб, певно, зачарований нечестивцем, горою за нього став, у науку віддав незнану. І ось тепер Іван Сірко, що сім літ десь швендяв, казна-яку ту науку вивчаючи, вдруге заявився перед січові ворота. Щоправда, вже без вовчиська. Подейкують, що втратив його. Слава Богу, звіряки позбувся…

— Тихо мені! — не стримавшись, вигукнув сердито отаман Чуб. — Щоби я не чув цього більше в нашому курені.

— Не мовчатиму! — аж почервонів од гніву Чорнопліт. — Ви думаєте, що Сірко два дні тому силою мене переміг? Де там! Чарами, не інакше. Я й з місця зрушити не міг, не те, що боронитися. Він же від народження з нечистим побратався. Далебі, сам чортяка його Сірком нарік. Чи ж то не сірим своїм служкою?

— Дурний ти, і слово твоє дурне, — зітхнувши, пакнув люльку Степовик, пустивши під стелю густі кільця диму.

— За клятого нечестивця заступаєтеся! — не в змозі погамувати люті, розбурений Чорнопліт з піною на устах піддався давній ненависті. — За того, хто на диво з див уночі витріщається, та й посеред дня не спочиває, вимуштровуючи голодранця собі