Олена Печорна - Кола на воді

запала тиша, здавалось, будь-які слова могли завдати фізичного болю, й від того хотілося просто мовчати.

– Розумієте, Анатолій, Віка… вона важко переживає те, що сталося з Оксанкою. Дівчатка дружили, дня не могли одна без одної, і тут… Віка сховалась у собі. Мовчить, плаче й мовчить.

– Я не хочу їй зашкодити, але, зрозумійте, вона – єдиний свідок того, що сталось. Я маю дізнатися в деталях про все. Що вони робили того дня? Як зникла Оксанка? Хто знаходився поруч? Словом, все, що може допомогти у розслідуванні.

Господар квартири закивав головою:

– Ми розуміємо, але… Віка розповідала про… ту подію лише раз, одразу після зникнення Оксанки, коли ж її знайшли… мертвою, потім той похорон. Віка довго не вірила, заперечувала, а потім… Дитяча психіка відреагувала ось таким протестом. Ми нічого не можемо вдіяти, як не намагаємось. Дружина відпустку взяла, щохвилини з нею, але Віка тільки «так», «ні», «гаразд» і «добраніч». До телефону не підходить, з друзями не спілкується. Таке відчуття, що ми втрачаємо дочку.

– Вань… Пробачте нас, але вона й справді не може впоратись з пережитим. Ми психолога запрошували, однак безрезультатно. Вкрай важливо, аби вона відгукнулась, пішла на контакт бодай з кимось.

– Розумію. А можна я спробую? Ви не уявляєте, наскільки для мене це важливо.

Подружжя розгублено перезирнулось і одночасно розвело руками:

– Ну спробуйте, але із цього навряд щось вийде.

Двері дитячої кімнати рипнули й з острахом відчинились. Дівчинка лежала на ліжку, заховавшись обличчям в подушку. Чоловік мовчки підійшов і обережно присів на краєчку ліжка. Руді пасма волосся розповзлись по дитячих плечах, нагадуючи потоки гарячої лави. Анатолію чомусь нестерпно захотілось діткнутись їх рукою, на мить навіть здалося, що так він зможе торкнутися до власної доньки. А може, це й справді так? Він може торкнутись Оксанки ось в цій рудій дівчинці. Вона ж там живе – в пам’яті, думках, мріях. Віка раптом голосно схлипнула й підняла заплакані очі, такі прозоро-волошкові й чисті, що здалося, то плачуть два скельця.

– Ви?

Анатолій легенько провів по волоссю рукою, відчуваючи, як між пальцями оживає кучерявий вогонь. Стало тепло. Навіть гаряче, особливо там, де мало бути серце.

– Я.

– Але як?

– Прийшов тебе побачити. Оксанка була б рада, якби ось це потрапило саме до тебе. Ці зошити вона готувала до першого вересня, до школи ще далеко, однак візьми, вони – твої. Вважай, що це подарунок подруги.

Волошкові очі здивовано кліпнули й заіскрили:

– Справді?

– Так.

– Дякую, я збережу їх і буду записувати найпотаємніше, так, ніби я їй розповідаю. Як думаєте?

– Чудова ідея. Ви й далі будете подругами.

Дівчинка міцно притисла до серця стовпчик зошитів і знову заплакала, тільки цього разу якось по-світлому, звільняючи душу від застарілого болю.

– Я… Я не знаю, як це сталось. Ми нічого не встигли зрозуміти. Був звичайний недільний ранок, правда, спекотно – жах. Я зайшла до Оксанки, ми щось читали, здається, дівчачий журнал, потім Оксані захотілося малювати, вона малювала, а я розповідала про санаторій, куди з батьками поїду. Ірина Петрівна зазирнула до нас й попередила, що до неї мають прийти учні. Ми попросились піти гуляти, вона не пустила одразу, просила зачекати, а потім дозволила, тільки недалеко й ненадовго. Вона, коли заняття закінчаться, мала зателефонувати, щоб Оксанка поверталась назад. Ми й пішли. Було стільки сонця, хотілося заховатись від нього. Ми вирішили майнути до парку, там затишно й не так спекотно, ще й в класики пограти можна, не зважаючи на рух машин, як у дворі. Оксанка в останню мить чомусь ще й м’яча взяла, краще б вона… краще б я…

– Віко, сонечко, минулого не повернути назад. Розумієш? Ти не винна. Ти ні в чому не винна. Та й до чого той м’яч?

Дівчинка витерла вологі щоки, розтираючи гіркоту по всьому обличчю:

– Це все він. Ми спочатку, як і планували, погралися в класики, а потім вирішили з м’ячем: вона мені кидала, я – їй. І треба ж було йому відскочити й полетіти на галявину, а там якісь хлопці старші відпочивали й жартома вдарили по ньому, і так, що м’яч аж у кущі залетів. Ще й сміялися, а Оксанка… Оксанка пішла його забирати, а потім… крик… і більше я її не бачила. Ми всі одразу ж кинулися шукати: й хлопці, й дідусь, котрий сидів на лавці поруч. Він, здається, й міліцію викликав. Там… розумієте. Чоловіча спина майнула в кущах – миттєво, а потім… в траві… босоніжка Оксанчина… одна. Ну куди вона боса? І м’яч той клятий поруч лежав! Ну навіщо? Навіщо ми його взяли тоді?!! Господи!

До кімнати забігли батьки й налякано кинулись до дитини. Мати притискала до себе заплакане обличчя й цілувала. Батько мовчки гладив плече й міцно стискав другу руку в кулак. Анатолій винувато підвівся:

– Вибачте, заради Бога. Спасибі, Віко.

– Ваню, проведи гостя. Вибачте, але…

– Так-так, розумію. Ще раз дякую.

Вже біля самих дверей його зупинив дитячий голос:

– Дядьку Толю, ось цього блокнота заберіть назад, він списаний… Це її щоденник.

Чоловік тремтячою рукою взяв несподіваний скарб і відчув, як гаряча хвиля прориває всі захисні бар’єри свідомості. Щоденник. Його дівчинка вела щоденник. Тієї ж миті чиїсь невидимі пальці торкнулись віконного скла і почулась мелодія – така знайома і щоразу нова. Дитячі очі щасливо посміхнулися:

– Дощ.

У порожньому будинку чекала солодка жінка. Власне, якщо вона там була, дім не мав бути порожнім? Сліпі очі вікон тактовно промовчали. Таки пустий – все одно, що магазинний ящик, з якого раптово вийняли товар. З порогу почулося стурбоване:

– Де ти був цілий день? Твій мобільний не відповідає. Толю, я ж хвилююся!

– Люба, вибач. Телефон розрядився. Що у нас на вечерю?

Рената замовкла й уважно подивилась на чоловіка, неначе на око могла оцінити ступінь його хвороби, чи то пак – депресивного стану. Побачене, очевидно, справило враження, а може… Він ніяк не навчиться читати її.

– Зараз, любий. Я замовила плов, ну, у тому ресторанчику біля… Та, власне, це не важливо. Я швидко.

Анатолій спостерігав за граційними рухами спокусливого тіла і чомусь шкодував, що так швидко скінчився дощ. Жінка озирнулась, впіймавши погляд на собі, посміхнулась:

– Толю, я скучила, не лишай мене більше так надовго саму. Розкажеш, де був? Удень заїжджав Костя, він хвилюється, що ти роботу закинув. У вас там, здається, повний аврал: замовники підганяють, робочі бригади вибиваються з графіку, матеріал не підвезли, а конкуренти ось-ось перспективний об’єкт перехоплять. Костя