Януш Вишневський - Коханка

таке повірити. Навіть якщо все це правда — а, мабуть, так воно і є, бо її мати, як відомо, завжди говорила правду, особливо коли йшлося про науку, і тому захистила докторську ще у тридцять чотири — то чи потрібно було говорити їй це за два дні до Різдва, знаючи, що вона так сильно цим переймається і так вірить у це? І так чекає цього дня…

Вона пам’ятає.

Саме тоді, біля вікна, вона прийняла рішення, що вже ніколи більше не слухатиме нічого з того, що говоритиме її мати після «доню». Коли через кілька років вона розповіла про все своїй найближчій подрузі, Марта прокоментувала це з властивою тільки їй злістю:

— Бо твоя мати схожа на сучасну гетеру. У Стародавній Греції так називали освічених і начитаних жінок. Переважно вони були самотні, бо жоден чоловік їх не хотів. А твоя мати до всього ще й гетера, яка бореться за право пояснювати світ по-своєму. Але насправді у цьому немає жодної її самостійності. Якщо чоловік часто займається цим сам із собою, це не означає, що він самостійний. Твоя мати схожа на такого чоловіка.

І хоча це було дуже давно, Ада завжди згадує про той епізод на Різдво. І про батька. Іноді, особливо останнім часом, вона горнеться до батька зовсім не з ніжності й не з туги, не через бажання бути поруч. Вона горнеться до нього, щоб винагородити його за крижану байдужість його дружини, їй здається, що таким чином вона зможе прив’язати його до себе і до дому. Якби вона була чоловіком своєї матері, то покинула б її багато років тому. Не витримала б такої байдужості. Її мати вміла бути холодною, як рідкий азот. А він усе це терпить і залишається тут. Вона знала, що він робить це тільки задля неї.

Сьогодні вона знову так учинить. Притулиться до нього й обійме. Він, як завжди, здивується, покладе голову їй на плече, міцно обійме, поцілує в шию, прошепоче «доню», а коли вона відійде від нього, у нього будуть червоні очі й він так смішно вдаватиме, ніби щось потрапило йому до ока. І це його «доню» таке гарне. Таке сповнене ніжності. Таке, як і має бути на Різдво.

Але сьогодні вона зробить це від себе. Бо сьогодні вона по-різдвяному сентиментальна. А крім того, вона не знає жодного чоловіка, який був би хоча б трохи схожий на її батька. Таких чоловіків більше немає.

Саме тому, і щоб була злагода та гармонія в домі, а також щоб було виконано цей дурнуватий різдвяний план із записника її матері, вона винесе сміття. Винесе негайно. І навіть удаватиме, ніби робить це з приємністю.

Вона вийшла надвір із двома повними відрами. Було вітряно і падав дощ зі снігом. Вона роздивлялася вікна, які миготіли блиском ялинкових гірлянд, і відчиняла ключем смітник. Відіпхнула ногою металеву браму й побачила його. Він сидів по-турецьки на шматку картону біля великого смітника, відразу навпроти входу, й затуляв руками від вітру свічку на ялинковій гілці. Полум’я свічки відбивалося в його очах і сльозах, які з них капали.

Вона стала як вкопана. Випустила з рук обидва відра, які голосно стукнулися об бетон і перевернулися. Їй захотілося повернутися і втекти.

— Вибач, я не хотів тебе налякати, — сказав хлопець захриплим голосом. — Я допоможу тобі зібрати сміття.

І він зібрався встати з місця.

— Ні! Ні! Я не хочу. Залишайся на місці, не підходь до мене, — верескнула вона.

Вона схопила відра, повернулася і вибігла, тряснувши за собою брамою смітника. Вона бігла наосліп болотом газону, на якому навіть навесні не буває трави. Вбігла до під’їзду. Батько саме витягав листи з їхньої поштової скриньки. Вона підбігла до нього і з усієї сили притулилася.

— Доню, що трапилося?

— Нічого. Я перелякалася. Просто перелякалася. Той чоловік зі смітника…

— Який чоловік? Що він тобі зробив?

— Нічого не зробив. Він просто там був. Сидів і плакав.

— Що ти таке говориш? Зачекай тут. Стій на місці. Я подивлюся, що там.

— Ні! Не йди нікуди. Ходімо додому.

Вона вивільнилася з його обіймів, поправила волосся й рушила сходами нагору. Він узяв відра і пішов за нею. Вони могли б піднятися ліфтом, але їй хотілося заспокоїтися дорогою. Щоб мати ні про що не здогадалася, коли вони зайдуть до помешкання. Бо мати вирішить, що вона істеричка.

Батько відразу ж усе зрозумів. Тому мовчки йшов слідом за нею на восьмий поверх і розповідав про своє чергування у лікарні, насолоджуючись пахощами із помешкань на поверхах, які вони минали. Додому вона зайшла усміхнена. Мати нічого не запідозрила.

Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля.

Марта була її найкращою подругою. Завжди. Ада не пригадує часу, коли б у її житті не було Марти. Марта є й буде завжди, до кінця. Хай би що це означало.

Якби в Марти був час пройти тест на визначення коефіцієнта IQ, Ада могла б із гордістю сказати, що її подруга — найрозумініша жінка у цілій Європі. Але у Марти не було на таке часу, та вона й не вважала це за потрібне. Марта використовувала свій інтелект переважно для того, щоб переживати емоції. Сільська дівчина приїхала вчитися до Кракова із забутої Богом Сенкової, де «телефон мав тільки священик і його коханка», і раптом відкрила для себе світ, як вона сама це називала. Після року англійської філології почала паралельно навчатися на філософії. Кинулася запоєм насолоджуватися краківським життям. Не було жодної опери чи театральної вистави, жодної виставки в музеї, концерту в філармонії чи котромусь клубі, на якому не було б Марти.

Саме в клубі вона познайомилася зі своїм вродливим псевдохудожником у шкіряних штанах.

Він уже третій рік поспіль сидів на одному і тому ж курсі в Академії мистецтв, але поводився як Енді Воргол, який отримав стипендію міністра культури. Не досить, що вважав себе Енді Ворголом, то ще й підкреслював за кожної нагоди, що він варшав’янин. Довідавшись про це, Краків просто повинен був відразу ж втратити мову. Збожеволіти і впасти на коліна, бо приїхав геній.

Ада зненавиділа його з першої ж миті, коли Марта познайомила їх у автобусі.

Він сидів із нахабним виглядом і розповідав про себе так голосно, що чути було на весь автобус. Марта й Ада стояли, а поряд із ними теж стояла і кашляла ще якась бабця з