Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

так само стару й непривітну, зазвичай називають „Жінкою пані Кемпбелл“. А ще з нею живе правнучка, маленька Елізабет Грейсон. Елізабет вісім років, і вона навчається в початковій школі, куди ходить „манівцями“ — тобто коротшим шляхом через сусідські городи, тож ми ще жодного разу не зустрілися з нею, хоч я й живу тут уже два тижні. Її покійна мати, онука пані Кемпбелл, була сиротою й жила в бабусі, а потім вийшла за такого собі Пірса Грейсона — „янкі“, як означила б його пані Лінд — і померла при народженні Елізабет. Пірс Грейсон мусив поїхати з Америки в Париж, бо цього вимагали справи тамтешньої філії його підприємства. Дитину відправили до старої пані Кемпбелл. Кажуть, буцім він „дивитися не міг“ на доньку, що прийшла у світ ціною життя власної матері, тому ніколи нею не цікавився. Хоча це можуть бути й порожні плітки, бо ні сама пані Кемпбелл, ні Жінка нічогісінько про нього не розповідають.

Ребекка Дью запевняє, що вони обидві засуворі з маленькою Елізабет і життя в неї там невеселе.

— Вона не така, як інші діти, — надто доросла для своїх восьми літ. А вже як часом щось скаже! Ото була запитала: „Ребекко, а що, коли вже лягаєш спати, а тебе раптом щось ухопило за ногу й ТРИМАЄ?“ Хіба дивно, що вона боїться лягати спати в темряві сама? А вони змушують! Пані Кемпбелл каже, що боягузам у її домі не місце. Стежать за нею, як дві кицьки за мишкою, не дають і кроку ступити. Щойно мала здійме найменший галас, а ті старі вже й не тямляться. Щоразу „цить“ та „цить“. Так вони її до смерті зацитькають. А що тут удієш?

І справді, що?

Я хочу познайомитися з нею. Мені, напевне, буде жаль її. Хоч тітонька Кейт і каже, що дбають про неї як слід… насправді ж вона сказала, що дівчинка „доглянута й сита“, але ж не хлібом самим повинна жити дитина. Я завжди пам’ятатиму, яким було моє життя до приїзду в Зелені Дахи.

У п’ятницю я їду додому — на два дивовижних ейвонлійських дні. Шкода лише, що всі, кого я там зустріну, питатимуть, як мені вчителюється в Саммерсайді… Але подумай, Гілберте, які вони зараз — Зелені Дахи, і Озеро Осяйних Вод попід блакитним туманом, і клени з-за струмка, що вже вбираються в багряні шати, і золотисті сутінки на милій Стежині Закоханих. Я всім серцем прагну зараз бути там із… із… угадай, з ким?

Знаєш, Гілберте, часом у мене з’являються сильні підозри, що я кохаю тебе!»

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 жовтня

«Шановний та високоповажний мій пане!

Так починається один із любовних листів бабусі тітоньки Четті. Правда, гарно? Який, напевне, трепет охоплював дідуся від усвідомлення власної величі! А тобі таке звертання не здалося б кращим за „Гілберте, милий“? Хоча я тішуся, що ти не дідусь тітоньки Четті, і взагалі ще зовсім не дідусь. Як це чудово — знати, що ми молоді й перед нами ціле життя… життя РАЗОМ, правда?

(Кілька сторінок пропущено. Очевидно, перо в Енн не було того дня ані скрипуче, ані тупе, ані іржаве).

Я сиджу край вікна у своїй башті й дивлюся на дерева, що гойдаються на тлі бурштинового неба, і на далеку затоку. Учора ввечері я славно прогулялася самотою. Я мусила кудись піти, бо в Шелестких Тополях стало дещо гнітюче. Тітонька Четті плакала в їдальні, бо хтось знову скривдив її почуття, а тітонька Кейт — у спальні, бо вчора були роковини смерті капітана Маккомбера. Ребекка Дью плакала на кухні, але я так і не зрозуміла, чому. Досі я не бачила Ребекки Дью в сльозах. Та коли я спробувала тактовно поцікавитися, у чім річ, вона сердито відповіла, що людина може собі й поплакати, коли їй цього хочеться. Тож я відклала вишивання й пішла, покинувши її робити, що вона забажає. Вийшла з дому й рушила просто до затоки. У повітрі витав приємний запах першого жовтневого морозцю, змішаний із ароматом зораних полів. Я гуляла, доки сутінки не обернулися на місячну осінню ніч, сама — але не самотня. Подумки я розмовляла з уявними співбесідниками й видала в тій розмові стільки влучних афоризмів, що була приємно здивована власною дотепністю. Тож попри всі негаразди із Прінглами, я дуже гарно провела той час.

Мені знову сумно й хочеться поскаржитись на Прінглів. Хай як гірко в цьому зізнаватися, та кепські мої справи в саммерсайдській школі — проти мене, без сумніву, точиться змова.

Почати з того, що домашніх завдань не виконує ніхто ані з Прінглів, ані з їхніх родичів. До батьків звертатися марно. Вони всі улесливі, чемні й ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, які не належать до клану, та прінглівський вірус непослуху пригнічує моральний дух усього класу. Одного разу я виявила страшенний розгардіяш на своєму столі й у шухлядах. І звісно, жоден з учнів гадки не мав про те, хто міг це зробити. Так само й іншого разу ніхто не зміг чи не схотів сказати, звідки взялася на моїм столі коробка, із якої, щойно я її відкрила, вискочила іграшкова змія. Зате всі Прінгли аж за животи бралися — мабуть, у мене був страшенно наляканий вигляд.

Джен Прінгл через день запізнюється на уроки, щоразу чемно, проте з невимовно зухвалим виразом повідомляючи нову переконливу відмовку. Передає записочки по всьому класу просто в мене під носом. А нині, одягаючись, я виявила в кишені пальта очищену цибулину. Страшенно хочу замкнути це дівчисько на хліб і воду, аж доки воно затямить, як треба поводитися.

Але найгіршою з усіх дотеперішніх витівок була карикатура на мене, яку я виявила одного ранку на класній дошці — біле обличчя з ЧЕРВОНИМ волоссям. Усі заперечували своє авторство — і Джен з усіма, проте я знаю, що вона єдина в класі вміє так малювати. А малюнок і справді був добрий. Мій ніс, котрим я завжди пишалася й тішилася, був намальований горбатим, а вуста — кривими, наче в злостивої старої панни, що тридцять років учителювала в школі, де повно Прінглів. Але то був МІЙ портрет. О третій ночі я прокинулася й здригнулася від спогаду про все це. Дивно, чому вночі нас так рідко будить щось справді негідне? Найчастіше просто принизливе.

А чого тільки не кажуть! Мене звинувачують у тім, що я „занизила оцінки“ за контрольні