Роман Іванович Іваничук - Торговиця

Квитанцію забув узяти, та вертатися не посмів, запам’ятав лише, що фотографії будуть готові за тиждень. Тоді вже розпочнеться навчання в гімназії, й Олесь по дорозі додому заверне до Кіблєра, забере їх, а одну з них — з підписом, залишить на столику, за яким працює панна Москалівна, і навіть якщо вона кликатиме його, він не вернеться... А вдруге зайде до фотосалону аж перед матурою в новому костюмі, який батьки справлять йому на випускний вечір — з чорним метеликом під шиєю, з білосніжною хустинкою в нагрудній кишеньці, ріжок якої визиратиме, як у судового радника Корнеля Геродота; о, тоді він уже насмілиться запросити панну Оксану на котильйонову забаву!

З такими мріями Олесь жив увесь тиждень, й ніщо більше на світі його не обходило. Не знав він і того, які клопоти завітали до панни Гані й пані Аделі, котрі щоранку сходилися посередині Каштанового провулка на пльотки, й чому вони тепер, такі голосні, почали розмовляти впівголоса, нахиляючись, кожна своєю чергою, до вуха сусідки, надолужуючи мову мімікою, а останнього дня літа тільки головами покивували й руками показували в бік будинку професора Тарновецького, розпачливо прикладаючи до грудей долоні...

Пан Геродот іноді виходив на подвір’я й біля хвіртки прислухався до балачок пань, щоб дізнатися про найсвіжіші новини, бо обидві сусідки цілими днями слухали в покої панни Гані детекторний приймач, тепер він і без них знав, що трапилося в краю, однак пантоміма, якою нині порозумівалися пані, насторожила його: що ж бо могло сподіятися з професором, чому вони шепочуться, кидаючи скрадливі позирки на його будинок?

Усі тепер у Місті тихцем обговорювали найновішу тривожну новину — про варшавський процес над убивцями міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Вулицями, базарами, склепами снували конфіденти в чорних капелюхах, з піднесеними до вух комірами, в крамницях вони нібито уважно оглядали товар, прищурюючи при тому вуха до продавців і покупців; замовляли в барах і ресторанах порцію салату й пиво й сиділи там, насторожені й чуйні, скільки їм було звелено; на Торговицькому ринковому майдані тихо никали, мов таргани у дешевих їдальнях, вистоювали біля вивішених гуцульських килимів та ліжників, пробували на зуб біжутерію у жидівських ятках, відмикали ключиками, немов для проби, чи справні, амбарні колодки, перебирали пальцями шевські кілки, однак ніхто з них нічого не купував. Їхня служба полягала в тому, щоб слухати, про що люди півголосом розмовляють, хоч самі добре знали, про кого йде між людьми мова: про Григорія Мацейка, який виконав атентат і зник безслідно, про Крайового провідника ОУН Степана Бандеру, якому за організацію атентату загрожує смертна кара, про новостворений концтабір у Березі Картузькій та про сітку оунівських змовників, якими поліція заповнює тюрми.

Про все це не знав лише Олесь Шамрай, якому світ заступила одна–єдина людина — панна з волоссям медового кольору й голубими, мов небо, очима, осиним станом і стрункими ногами, які ніби в повітря її підхоплювали, коли йшла, й не ходила вона, а плавала, як срібна форель у притоці Пруту Пістинці.

Першого вересня Олесь повернув до Юрка Сербина, з яким колись учився в чотирикласній школі на Мнихівці, й обидва, горді з того, що стали старшокласниками, зайшли до аудиторії п’ятого класу — в ту хвилину, коли Штефан Січкарня, Олесів татко, бемкав молоточком по підвішеній до коридорної стелі залізній штабі, й із затаєним подихом чекали на улюбленого германіста професора Тарновецького, який на уроках ще ні разу не вимовив і слова по–українськи, й розуміли всі його німецьку мову, як рідну, — така виразна й вибаглива була елоквенція в молодого професора, вродливого, гладко зачесаного, з тонкими вусиками під орлиним носом і пильними очима.

Чекали його п’ятикласники, мов свята: а про що нині заговорить професор? Аби лише не розпочинав уроку з нудного й небезпечного для лінюхів опитування граматичних правил... Минулого року вони вже прослухали цикл лекцій з творчості Шиллера й напам’ять вивчили монолог Карла Моора, познайомилися теж із «Зимовою казкою» Гайне, а нині, певне, почують аналіз «Фауста» славетного Гете...

Учні ждали, а професор не з’являвся, очікування ставало нестерпно тривожним. У класі, в коридорах панувала напружена тиша: діти чули розмови старших про арешти, страх витав у Місті повсюдно... Що могло трапитися, що ідеально точний, педантичний професор запізнюється; душу Олеся непокоїла ревнива думка — може, Тарновецький затримався на солодкій розмові з нею, й така підозра була для нього невимовною мукою.

Та нарешті відчинилися двері й до класу увійшов замість знаменитого германіста учитель математики Ругік й, нічого не пояснюючи, розпочав урок із ненависної для Олеся алгебри...

Олесь ледве дочекався дзвінка й побіг до батька, який про все, що діється в гімназії, відав найкраще; старий Шамрай, не чекаючи, поки син почне його розпитувати, шепнув:

«Сидіть тихо й ні про що нікого не питайте. Професор Тарновецький заарештований...»

Й потемніло в очах хлопця, він аж тепер збагнув, чому панна Москалівна просила його зберегти таємницю їхньої першої зустрічі біля воріт професорового будинку — інша тривога, ніж людський поговір, добиралася до неї, певне, прочувала небезпеку, й першою думкою Олеся було побігти чимдуж до фотосалону Кіблєра.

Майстер подав Олесеві конверт з фотографіями, хлопець навіть не поглянув на них і попросив: «Прошу покликати панну Москалівну».

Й Кіблєр з гіркотою в голосі — адже втратив помічницю, через яку потроїлася його клієнтура, бо ж заходили до фотографа і ліцеїсти, і радники, і службовці міської гміни, аби лише поглянути на красуню, — вимовив:

«Панна Оксана в мене вже не працює...»

«Куди ж поділася?» — протиснув крізь губи Олесь. «Того я не знаю... Може, й повернеться...»

«Але куди пішла?»

«Вона не сама пішла, її повели, синку», — скрушно проказав Кіблєр, співчуваючи підліткові, який теж, видно, не встояв перед вродою панни.

Олесь постояв хвилину — занімілий, знищений, потім, не питаючи дозволу в майстра, зайшов до лабораторії, нахилився над столом, за яким працювала панна Оксана, вийняв з конверта фотографію й авторучкою, що лежала на столі, написав на звороті: «Панно Оксано, залишуся назавше вашим приятелем і лицарем. Олесь».

Майстер не заважав хлопцеві й з жалем дивився на його поникле в безнадії обличчя. Олесь механічно заховав до внутрішньої кишені авторучку, ще мить постояв і нарешті, не попрощавшись із майстром, з опущеними руками, зсутулений, вийшов на вулицю.

Розділ четвертий

Після утрені пан Корнель Геродот вийшов з Михайлівської церкви, й повітря прохолодного літнього ранку, яке ще не встигло набратися тепла від сонця, що зіп’ялося