Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

плани і карту так, що північ звернена до спостерігача, а південь від нього — зовсім не так, як робимо ми, європейці. Ми кладемо карту перед собою так, щоб північ була вгорі, а південь — внизу. І якщо повернути плани в книжці по-китайськи, тобто півднем від себе і дивитись на південь, то фанза на ньому буде стояти як треба, дахом вгору, а стрілки будуть спрямовані на гори Кату.

В напрямі однієї стрілки тепер в Кату добре було видно двоголову вершину, показану і на плані, але в напрямі другої стрілки в Кату видно було схил якоїсь гори, а на плані — гостра вершина і поряд ущелина.

— Це фанза не та, яку ми шукаємо, — сказав я, і Лобсин погодився, глянувши на план і на Кату.

Ми пішли далі по руднику на схід, переходячи від фанзи до фанзи, причому доводилось обходити зяючі отвори шахт. Біля кожної фанзи спинялись і прикидали план. Двоголову вершину весь час видно було в Кату в напрямі однієї стрілки, але гостра вершина та ущелина не показувались. Так ми дійшли до останньої фанзи, біля якої і двоголова вершина майже сховалась за іншою ближчою горою.

— Перший рудник Чий-Чу обманув нас! Спробуємо на другому, він тут недалеко, — сказав Лобсин.

Ми сіли на коней і поїхали далі на схід такими ж пустинними горбами з бідною рослинністю. Сонце вже опускалось до гребеня Кату. Я подумав, що ми не встигнемо закінчити огляд, і сказав це Лобсину, Але той, охоплений азартом, викрикнув: — Другий Чий-Чу близько! — і поскакав вперед.

Справді, через кілька хвилин ми під'їхали до цього рудника, цілком схожого на перший. Такі самі горби, лінії ям-шахт і рештки фанз вздовж них. Біля першої фанзи ми спішились і прикинули план. Одна стрілка показувала на північний захід знов до двоголової вершини, але не тієї, яку ми бачили з першого рудника, а якоїсь іншої. Друга стрілка на північний схід показала гостру вершину, але без ущелини поряд.

— Знову щось не так! — сказав я.

— Ні, по-моєму, близько! — заявив Лобсин. — Скоро знайдемо.

Ми знову стали переходити від фанзи до фанзи. Біля шостої, яка стояла не біля самої лінії шахт, а трохи осторонь і коло невеликого горбка, обидві стрілки точно показали те, що було зображено на плані: одна — двоголова вершина, друга — гостра і поряд з нею, на південному схилі Кату, глибока ущелина, яка раніше закривалась від нас якимсь відрогом гір.

Видно було залишки фанз і мурів поруч з ямами шахт.

— Ну, от, бачиш, Хомо! План правильний. У цій фанзі закопане золото! — вигукнув Лобсин.

— Можливо, було закопане! — сказав я. — А чи лежить ще? Адже минуло вже тридцять років з того часу. Багато хто міг за цей час нишпорити тут по фанзах, шукати, чи не залишилось чогось від рудокопів. Дивись — двері, вікна і дахи розтягли геть чисто.

— Дахи, двері, вікна могли згоріти. А копати землю в фанзах шукачам золота було ніколи і нг до чого. Рудокопи ховали золото в своїх шахтах, а не в фанзах. Та й чи багато могло бути золота у кожного рудокопа?

— А в цій фанзі, — вів далі Лобсин, — жив не рудокоп, а чиновник китайський, мандарин, який приймав золото від рудокопів для здачі в казну. От у нього і могло бути золота побільше. Китаєць, що жив у мого батька, був не простий рудокоп.

Фанза, справді, відрізнялась від інших, де жили рудокопи. Ті були менші, всі з однієї кімнати, половину якої займав кан, з одним вікном і дверима. А в цій було дві кімнати і кан тільки в задній, яка мала два вікна і двері в першу. Мандарин, що приймав золото, спав у задній кімнаті, а в передній приймав рудокопів.

— Де ж почнемо копати? — спитав я.

— В задній кімнаті, — сказав Лобсин. — Там чиновник спав, там і ховав золото.

Кан в цій кімнаті вже осів і перетворився в купу глини з щебенем. Але де було закопане золото: в топці кана чи в долівці кімнати біля нього? Я запропонував прокопати канавку впоперек всієї задньої кімнати вздовж кана. Треба було поспішати, сонце вже сховалось за горами Кату.

Ми прив'язали коней в першій кімнаті і взялися до роботи. Я роздрібнював кайлом затверділу землю, а Лобсин вигрібав її маленькою саперною лопаточкою, яку я взяв у консула. Цю канавку, глибиною і шириною з четверть, ми провели від дверей з першої кімнати вздовж кана до віконця в другій. Викопаний грунт викидали через стіну фанзи. Грунт був дуже твердий, глина з щебенем, і робота посувалась поволі.

В канавці, крім глини з дрібним щебенем, нічого не виявили, доки не дійшли до самого віконця в боковій стіні задньої кімнати. Тут я відкопав кілька кусків білого кварцу, хотів їх викинути, але згадав, що золото в жилах рудника сидить у кварці. Підняв один кусок, стер глину і побачив, що весь кварц був пронизаний жилочками і цятками яскраво-жовтого кольору. Це було золото. Я показав кусок Лобсину.

— Ось тобі й скарб мандарина! Він, мабуть, відбирав у рудокопів куски кварцу з багатим золотом, — сказав я.

З цієї частини канавки ми вибрали вісім кусків такого ж багатого кварцу, але загалом за оцінкою на око в них могло бути фунтів з два золота, не більше.

— Невже це весь закопаний скарб? — подумав я. — Але де ж шукати далі? Чи скопати всю долівку перед каном?

Тимчасом сонце вже сіло і стало ясно, що до ночі ми не встигнемо закінчити роботу. Я сказав про це Лоб-сину.

— Залишимось тут ночувати, — відповів він, очевидно захоплений здобиччю. — Води для чаю ми привезли. Завтра тільки почне світати, закінчимо і поїдемо на Ангирти відпочивати.

— А як же коні? Вони всю ніч простоять голодні. Відпустимо їх, чи що?

— Ні в якому разі не можна! Паша погана, вони підуть далеко. А вовків тут багато, вони в старих шахтах живуть, нори готові для них. Коней не можна відпускати, вовки заженуть їх. Постоять до ранку в фанзі «біля нас. І ось що. Поки ще видно — наберемо побільше хмизу, щоб всю ніч вогонь підтримувати, а то вовки і до коней, і до нас доберуться.

Ночівля не обіцяла нічого приємного. Та й мені не хотілось їхати. Тимчасом ніхто, звичайно, не міг заїхати сюди вночі і закінчити розкопки. За цілий день ми не зустріли жодної людини у всій цій місцевості, і