Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

спитав, у яких банкнотах він хотів би отримати готівку. Едельштайн попросив касира перевести гроші на його рахунок. По тому він вийшов з банку. З виразом остраху, радості та збентеження до банку летів Манович.

Едельштайн спішно попрямував додому, перш ніж Манович зміг з ним заговорити. До самого вечора його мучили кольки в шлунку. Йолоп! Він попросив собі якихось паршивих 20 000 доларів, а Мановичу дісталися 40 000 доларів!

Від такого горя чоловік міг би і Богу душу віддати.

Дні минали, Едельштайна охоплювала глибока апатія, на зміну їй приходила нестримна лють. Болі в шлунку поновилися, мабуть, це вже виразка шлунка.

Як же це несправедливо, чорти б його забрали! Чи ж йому доведеться передчасно загнати себе в могилу, піклуючись про Мановича?

Так! Бо тепер він чітко усвідомив, що той таки дійсно його ворог, і думка про збагачення свого ворога просто добивала його.

Отак він терзався подумки і нарешті сказав собі:

— Послухай, Едельштайне, так продовжуватися не може, ти мусиш отримати якусь сатисфакцію!

Та яким чином?

Він ходив по квартирі, мов звір по клітці.

Певно, отой біль — то виразка, що ж іще може бути?

Раптом він зупинився як укопаний, дико повів очима, схопив папір та олівець і почав поспішно рахувати. Коли він закінчив, на щоках його розцвів рум’янець, він був збуджений — щасливий, вперше з часу візиту Сітуелла.

Він підвівся і закричав:

— Я хочу шістсот фунтів курячої печінки, і хочу зараз.

Печінку приставили через п’ять хвилин.

Едельштайн з’їв кілька здоровезних порцій печінки, два фунти печінки поклав до холодильника, а те, що лишилося, майже все спродав доставникові за півціни, заробивши на цьому 700 доларів. А 75 фунтів, котрих не догледіли, забрав двірник. Едельштайн сміявся від щирого серця, уявляючи, як Манович стоїть посеред своєї квартири, по шию завалений смаженою курячою печінкою.

Та його радість була короткотривалою. Він дізнався, що Манович залишив собі десять фунтів (у чоловіка завжди був добрячий апетит), п’ять фунтів подарував неохайній низенькій вдовиці, на яку він хотів справити враження, а залишок спродав за третину ціни доставнику, заробивши на цьому 2000 доларів.

«Я — пришелепок найвищого в світі ґатунку, — думав про себе Едельштайн. — За хвилину дурнуватої сатисфакції я позбавився бажання, яке за скромним підрахунком могло б дати 100 000 000 доларів. І що отримав з того я? Два фунти смаженої печінки, кількасот доларів і вічну приязнь двірника?

Він усвідомлював, що добиває себе і зведе своє здоров’я нанівець.

Тепер у його розпорядженні залишилося тільки одне бажання.

Для нього тепер було життєво важливим використати останнє бажання розумно. Тож йому треба побажати щось таке, що йому конче потрібно, — щось таке, що Мановичу зовсім не сподобається.

Минуло чотири тижні. Одного дня Едельштайн з сумом усвідомив, що його час майже весь вичерпався. Він розмірковував до болісної нестями і тільки для того, щоб підтвердити найгірші підозри: Мановичу подобалося все те, що і йому самому. Мановичу подобалися зaмки, жінки, багатство, автомобілі, вакації, вино, музика, наїдки. Хай що ти придумаєш, Мановичу все подобалось.

Затим зрештою він згадав: через якесь смакове збочення Манович не переносив копченого лосося.

Та Едельштайн і сам не любив копченого лосося, навіть новошотландського ґатунку.

Едельштайн молився:

— Любий Господи, кому підвладні і рай, і пекло. У мене було три бажання, і двома я розпорядився нікчемно. Прислухайся, Господи, я не хочу бути невдячним, та я питаю тебе, якщо так випало, що чоловікові подаровано три бажання, чи не міг би він їх використати на краще для себе, аніж то зробив я? Чи не в змозі він забажати щось собі на добре, не набиваючи кишені Мановичу, своєму найзапеклішому ворогові, який нічого не робить, а тільки загрібає вдвічі більше без зусиль та клопотів?

Настала остання година. Едельштайн заспокоївся як чоловік, що змирився зі своєю долею. Він усвідомив, що його ненависть до Мановича була марною, його не вартою. З новим солодким спокоєм він сказав собі:

— Я не збираюся просити того, чого я, Едельштайн, особисто хотів би. Якщо Мановичу призначено піти своїм шляхом, то цьому вже нічим не зарадиш.

Едельштайн підвівся і випростався:

— Це моє останнє бажання. Я довго жив самотньо. Що я хочу, то це жінку, з якою я б міг одружитися. Її зріст має бути біля п’яти футів чотирьох дюймів, вага — біля 115 фунтів, звичайно ж, з виразною фігурою і з природно білявим волоссям. Вона мусить бути інтелігентною, практичною, кохати мене. Само собою, що вона мусить бути єврейка чуттєвої і веселої вдачі.

Раптом розум Едельштайна ввімкнувся на повну потужність!

— І особливо, — додав він, — вона мусить бути, — я не зовсім знаю, як це висловити, — вона мусить бути максимально вимогливою, такою, як я хочу і можу впоратися, розуміється в статевову сенсі. Ви збагнули, що я маю на увазі, Сітуелл? Делікатність заважає мені висловити все це детальніше, та якщо треба розтлумачити вам цю справу…

В двері тихенько і якось чуттєво постукали. Едельштайн попрямував до дверей, іронічно всміхаючись:

— Спочатку двадцять тисяч доларів, потім трохи більше двох фунтів курячої печінки і нарешті ось воно! Ну, Манович, — вважай, що я тебе доконав. Вдвічі більше, аніж бажає собі того чоловік, це щось таке, чого б я не побажав і своєму найзапеклішому ворогові, але ж таки побажав.

Джек Фінні[3]

Я БОЮСЯ

Оповідання

З англійської переклав Павло Насада

Мене бере острах. Не так за себе — зрештою, у свої шістдесят шість я вже геть сивий, — як за вас, за усіх тих, кому ще жити і жити. Бо, гадаю, що з недавнього часу у світі діються небезпечні речі. Їх помічають то тут, то там, якийсь час говорять про них, а потім вони відходять на задній план і про них забувають. А все ж я переконаний, що, коли не уяснити собі справжню сутність цих випадків, то нас можуть спіткати жахіття. Проте судіть самі.

Минулої зими якось повернувся увечері додому зі свого шахового клубу. Я вдівець; живу сам, у невеликому, але зручному трикімнатному помешканні з вікнами на П’яту авеню. Було ще не пізно, отож я засвітив лампу, що стояла обіч м’якого шкіряного фотеля, взяв детектив, який читав тими днями, і ввімкнув радіоприймач. Щоправда, я шкодую, що не зауважив, на яку хвилю він був налаштований.

Електролампи нагрілися, і з приймача почулися звуки акордеона — спочатку тихенько, а потім дедалі гучніше. Під таку музику читається найкраще, тому я підрегулював