Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

Намагаючись зберегти бодай краплинку гідності, Френк не дивився, чи дівчина йде слідом за ним. Підводячи з піску прову човна, він помітив, що легкий подмух ворушить пальмове гілля. Від вітру, що налетів з берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрії, наче марево, здіймалися далекі рифи, вода потемнішала.

Тихе хлипання примусило Френка обернути голову. Чудна дівчина, опустивши додолу руку з револьвером, обливалася гіркими слізьми. Френк миттю підбіг до неї й допитливо та співчутливо торкнувся її руки. Вона здригнулася, відчувши дотик, трохи відступила й з докором крізь сльози поглянула на нього.

Френк здвигнув плечима, бо ніяк не міг збагнути раптових змін її настрою та з'ясувати своє власне чудне становище, і хотів уже вертатись до човна, коли вона гукнула його.

— Ти мав би… — почала дівчина, а потім затнулась і, схлипуючи, додала: —… принаймні поцілувати мене на прощання. — І вона прожогом кинулась до Френка й простягла руки, все не пускаючи револьвера, що зовсім не до речі стримів у неї в долоні. Недовго вагаючись, Френк пригорнув дівчину до себе й дістав несподіваного жагучого поцілунка в самісінькі губи, після чого вона схилила голову йому на плечі й заплакала. Дарма що Френк був у захваті, він не забував і про револьвер, плиском притиснений до його спини. Дівчина раз у раз підіймала заплакане обличчя й цілувала Френка, а Френк надаремно намагався догадатись, за кого вона його має, обдаровуючи такими гарячими й разом із тим потаємними пестощами.

Френкові було зовсім не однаково, чи довго ще триватиме ця солодка пригода, і його шпугнуло в саме серце, коли дівчина зненацька відірвалась від нього. Її лице палало з гніву й погорди, і, загрожуючи револьвером, вона рукою вказувала йому на човен.

Френк знизав плечима, ніби говорячи, що не може ні в чому відмовити такій прегарній панночці, сів на човна лицем до неї і поплив.

— Нехай мадонна врятує мене, не дасть загинути через моє слабке серце! — скрикнула дівчина, зірвала з шиї намисто з дукачів і золотою зливою жбурнула його геть у море між човном і берегом.

Вона впала на пісок. Френк побачив, як із-за стіни чагарника вибігли троє чоловіків, озброєні рушницями, й кинулись до неї. Піднімаючи її із землі, чоловіки звернули увагу й на Френка, що сильними ударами весел гнав човна до шхуни. Він оглянувся назад, чи далеко «Анджеліка», й побачив, що судно, схилившись набік і краючи провою воду, пливе йому назустріч.

Наступної хвилини один з чоловіків, літній бородань, подивився на Френка у бінокль, а ще за хвилину, кинувши бінокля, вже націлявся в нього з рушниці.

Куля плюснула у воду біля самісінького човна, і Френкові було видно, як дівчина схопилась на ноги, вибила рушницю з рук стрільця й не дала йому вистрелити вдруге. Далі, гребучи щосили, він побачив, що чоловіки, відступивши від неї, знову націлилися, а вона, погрожуючи револьвером, примусила їх спустити додолу зброю. «Анджеліка», що йшла проти вітру, спинилася, збуривши воду, і Френк спритно вибрався на борт; шкіпер відразу повернув стерно, вітер надув вітрила, і шхуна попливла в море. У хлоп'ячому запалі Френк послав дівчині, що дивилась йому вслід, прощального поцілунка й побачив, як вона знеможено схилила голову на плече бороданеві.

— Ото запальні ці кляті Солано! А горді до божевілля! — засміявся шкіпер, блиснувши на Френка білими зубами.

— Ай правда, якісь скажені, — засміявся й собі Френк і послав ще кілька поцілунків химерній панночці.

Завдяки сприятливому вітрові «Анджеліка» обійшла лагуну Чірікві і, підійшовши до Бичачого й Телячого островів, що лежали в морі миль на п'ятдесят поза лагуною, опівночі об'якорилася. Другого дня після сніданку Френк, узявши з собою веслярем ямайського негра, подався оглядати більший з двох островів — Бичачий, де, як казав капітан, індіяни з суходолу мали на цю пору ловити черепах.

Тільки-но ступивши на берег, Френк відразу відчув, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть; від останніх досягнень цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Голісінькі, хіба що в настегнових пов'язках із мішковини, озброєні важкими, із лезом, як у сокири, ножами, ловці черепах швидко показали себе заповзятими пройдисвітами й небезпечними розбишаками. За посередництвом перекладача, матроса з Ямайки, вони пояснили, що Бичачий острів належить їм. А Телячий, що вони його також посідали раніш, принаймні на час черепахових ловів, заносів тепер якийсь шалений грінго, відчайдух, владне поводження якого викликало в них пошану й острах — те двоноге створіння було, мабуть, ще страшніше, ніж вони самі.

Френк дав срібного долара одному з індіян і вирядив його до таємничого грінго з запискою: мовляв, він хоче побачитися з ним. Оточивши човна, решта ловців скоса позирали на Френка, канючили в нього грошей і зробили навіть спробу вкрасти люльку, яку він тільки-но вийняв із рота й поклав на кормі обік себе. Френк не розгубився, відразу вдарив у вухо злодія, дав доброго ляща його сусідові, що перехопив був здобич, і відібрав люльку. Лискучі леза ножів загрозливо заблискотіли проти сонця, але автоматичний револьвер угамував і розігнав геть увесь той набрід. Дивлячись, як індіяни, відступивши, почали збиватись докупи й підозріло гомоніти щось поміж себе, Френк переконався, що й на єдиного свого супутника — ямайського матроса — він не може покладатися, бо той і собі відійшов разом із ловцями черепах і розмовляв із ними занадто дружнім і приниженим тоном, що був дуже не до смаку Френкові.

Тим часом посланець, що ходив до грінго, повернувся й передав його папірця, на якому олівцем було надряпано: «Геть до біса!»

— Бачу, доведеться мені йти туди самому, — мовив Френк до негра, прикликавши його ближче.

— будьте обережні й обачні, сер, — попередив негр. — Ці божевільні тварюки, можливо, утнуть ще якусь штуку.

— Сідай у човна та греби, — коротко наказав Френк.

— Ні, сер, дуже мені шкода, але не можу, — відказав чорний матрос. — Я наймався до капітана Тріфзена на роботу, а не на самогубство, сер. І це зовсім не мій обов'язок, сер, — іти з вами на видиму смерть. Найкраще, сер, тікаймо з цього гарячого місця, бо вони добре всиплють нам, якщо ми тут залишимося.

З огидою та презирством до цього страхопуда Френк сховав револьвера в кишеню, обернувся спиною до голих дикунів і подавсь просто поміж пальм. Коло величезної коралової брили, виверненої з моря під час якогось давнього зрушення землі, він вийшов на