Еміль Золя - Завоювання Плассана

— Я думала, що вас затримали в колежі, — тихо промовила мати, — якби не це, я дуже турбувалася б…

А Дезіре, забувши вже й думати про ляльку, кинулася на шию Сержеві з криком:

— У мене вилетіла пташка, голубенька, ота, що ти мені подарував!

Вона мало не плакала. Даремно мати, яка думала, що те горе вже забуте, показувала їй ляльку. Дезіре міцно тримала брата за руку і повторювала, тягнучи його в садок:

— Іди ж подивися!

Серж з властивою йому лагідністю пішов за нею, намагаючись заспокоїти її. Вона повела його до маленької оранжереї, біля якої на стовпчику стояла клітка. Там вона пояснила йому, що пташка вилетіла в ту мить, коли вона відчинила дверцята, щоб не дати їй битися з другою пташкою.

— Нічого дивного немає, — вигукнув Октав, який сів на поруччя. — Вона раз у раз бере їх у руки, розглядає, як вони зроблені і що у них таке в горлі, що вони співають. Недавно вона півдня носила їх у кишенях, щоб їм було тепліше.

— Октаве! — мовила Марта докірливо. — Не муч бідолашної дитини.

Дезіре не чула. Вона розповідала Сержеві з усіма подробицями, як вилетіла пташка.

— Бачиш, вона випурхнула отак і полетіла в той бік, сіла на великій груші пана Растуаля. Звідти перестрибнула ще далі — на сливу, потім пролетіла у мене над головою і зникла в гущавині великих дерев супрефектури, і я її вже більше не бачила.

Сльози набігли їй на очі.

— Може, вона ще прилетить? — невпевнено промовив Серж.

— Ти думаєш? Я хочу посадити всіх інших пташок у ящик, а клітку залишу відчинену на всю ніч.

Октав не міг стриматися від сміху, але Марта покликала до себе Дезіре.

— Йди-но лишень сюди! Подивись!

І вона подала їй ляльку. Лялька вийшла напрочуд гарна. На ній була пишна спідничка, скручений клапоть тканини правив за голову, руки були зроблені із шлейок, пришитих до плечей. Личко Дезіре враз засяяло радістю. Вона знову сіла на ослінчик, вже не думаючи про пташку, цілувала ляльку, гойдала її на руках, як мала дитина.

Серж підійшов і сперся на поруччя коло брата. Марта знову взялася за панчоху.

— Там грала музика? — спитала вона.

— Так, вона грає щочетверга, — відповів Октав. — Даремно, мамо, ти не ходиш її слухати. Все місто було там — панночки Растуаль, пані де Кондамен, пан Палок, дружина мера з дочкою… Чому ти не ходиш туди?

Марта не підвела очей від роботи; закінчивши штопати панчоху, вона стиха мовила:

— Ви добре знаєте, діти, що я не люблю виходити. Мені так спокійно тут. А потім, треба ж комусь лишатися з Дезіре.

Октав відкрив був рота, але глянув на сестру і замовк. Він не рухався з місця, тихенько насвистуючи і дивлячись на дерева супрефектури, де горобці з гамором лаштувалися на ніч, і на груші пана Растуаля, за якими сідало сонце. Серж вийняв з кишені книжку і почав уважно читати.

Запала зосереджена тиша, зігріта безмовною ніжністю і осяяна приємним жовтавим світлом, що потроху тьмянішало на терасі. Поглядаючи на своїх трьох дітей, Марта шила великими рівномірними стібками.

— Чого це сьогодні всі запізнюються? — мовила вона трохи згодом. — Вже близько десятої години, а вашого батька ще немає… Здається, він пішов у Тю лет.

— О, — сказав Октав, — тоді нема нічого дивного. Тюлетські селяни легко не випустять його, коли він потрапив до них. Чи не пішов він туди купувати вино?

— Не знаю, — відповіла Марта, — вам-же відомо, що він не любить говорити про свої справи.

Знову всі замовкли. В їдальні, широко розчинене велике вікно якої виходило на терасу, стара служниця Роза вже кілька хвилин накривала на стіл, брязкаючи спересердя посудом і срібними приборами. Вона була, видно, в дуже поганому настрої, з гуркотом пересувала меблі, щось бурмотіла. Потім пішла до воріт і, ставши там, почала пильно дивитись на площу Супрефектури. Почекавши кілька хвилин, вона зійшла на ганок і крикнула:

— То пан Муре не прийде обідати?

— Прийде, Розо, почекайте, — спокійно відповіла Марта.

— Все чисто перепріє. Куди ж це годиться! Коли пан Муре робить оті свої прогулянки, він мусив би попереджати. А втім, мені, кінець кінцем, однаково, Тільки обід не можна буде їсти.

— Ти так думаєш, Розо? — почувся позаду неї спокійний голос. — А ми зараз же з’їмо твій обід.

Це прийшов Муре. Роза обернулася, глянула господареві просто у вічі, ладна вибухнути гнівом; але перед непорушним спокоєм його обличчя, крізь який проглядала насмішкуватість буржуа, вона не знайшла що сказати й пішла.

Муре піднявся на терасу і походив трохи, не сідаючи. Кінчиками пальців він легенько поплескав по обличчю Дезіре, яка всміхнулася йому. Марта підвела очі, потім, глянувши на чоловіка, почала складати свою роботу в робочий столик.

— Ви не втомилися? — спитав Октав, кинувши погляд на сірі від пороху батькові черевики.

— Трохи втомився, — відповів Муре, не кажучи більше нічого про свою довгу мандрівку, яку зробив пішки.

Він помітив посеред саду лопату і граблі, що їх діти забули, мабуть, там.

— Чому їх не прибирають? — гримнув він. — Сто разів я казав про це. Якщо піде дощ — вони заіржавіють.

Довго він, проте, не сердився, зійшов у садок, сам узяв лопату й граблі і обережно повісив їх у маленькій оранжереї. Піднімаючись на терасу; він оглядав кожен куточок алей, щоб пересвідчитись, що там нічого не лишилось.

— А ти все вчишся? — спитав він, проходячи біля Сержа, який не відривався від своєї книжки.

— Ні, тату, — відповів юнак. — Це книжка, яку дав мені абат Бурет. «Звіт місій у Китаї».

Муре раптом спинився перед дружиною.

— До речі, — сказав він, — ніхто не приходив?

— Ні, мій друже, — відповіла Марта здивовано.

Він хотів сказати ще щось, але роздумав; знову походив по терасі, потупцював на місці, нічого не кажучи, потім підійшов до ганку й крикнув:

— Ну, Розо, де ж твій перепрілий обід?

— От тобі й маєш! — відказала роздратованим тоном куховарка з кінця коридора. — Тепер нічого немає готового, все прохололо. Вам доведеться почекати, пане.

Муре тихенько засміявся. Він примружив ліве око, поглядаючи на дружину й дітей.

Здавалося, гнів Рози його дуже потішає. Потім він задивився на фруктові дерева свого сусіда.

— От диво, — промовив він, — у пана Растуаля цього року чудові груші.

Марта, вже кілька хвилин чимсь занепокоєна, здавалося, хотіла щось опитати. Нарешті вона зважилась і боязко мовила:

— Хіба ти чекав сьогодні когось, мій друже?

— І чекав і не чекав, — відповів Муре, який знову почав ходити туди