Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:

«Я — жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці».

«Не робіть цього, люба, — запротестувала леді Меннерінґ. — Ви дуже нас налякали, справді дуже».

Гейдон кинувся до неї.

«Святий Боже, Даяно! — вигукнув він. — Ти чудова!»

Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.

«Стережіться! — крикнула вона, і в її голосі пролунало грізне попередження. — Не наближайтеся до Богині. Той, хто доторкнеться до мене, відразу помре».

«Ти чудова, Даяно, — знову вигукнув Гейдон, — але припини, будь ласка! Не знаю, чому, але мені — мені це не до вподоби».

Він ступив до неї кілька кроків по траві, і вона викинула перед собою руку.

«Стій! — крикнула вона. — Ще крок, і я вдарю тебе чарами Астарти».

Річард Гейдон засміявся та прискорив ходу, але тієї миті сталася дивна річ. Він зупинився, ніби вагаючись, потім, здавалося, спіткнувся й упав на живіт.

Він уже не підвівся, а лежав там, де впав, витягшись долілиць на землі.

Несподівано Даяна засміялась істеричним сміхом. То був дивний і моторошний звук, що порушив мертву тишу галявини.

Вилаявшись, Еліот кинувся вперед.

«Мені це остогидло! — вигукнув він. — Підводься, Діку, вставай-но, чоловіче».

Проте Річард Гейдон залишився лежати там, де впав. Еліот Гейдон підійшов до нього, опустився навколішки й обережно перекинув його на спину. Він нахилився над ним і подивився йому в обличчя.

Потім рвучко підхопився на ноги і якусь хвилину стояв, ледь помітно хитаючись.

«Лікарю, — сказав він. — Лікарю, підійдіть, заради Бога. Я… я думаю, він мертвий».

Саймондс побіг уперед, а Еліот приєднався до нас, ідучи дуже повільно. Він дивився на свої руки поглядом, якого я не міг зрозуміти.

Цієї миті пролунав дикий зойк Даяни:

«Я вбила його! — кричала вона. — О, святий Боже! Я зовсім цього не хотіла, але я вбила його…»

І вона впала непритомна на траву, де й лежала нерухомо, наче купа зім’ятого одягу.

Пролунав іще один моторошний крик — це розпачливо зойкнула місіс Роджерс.

«О, тікаймо швидше від цього клятого місця! — заскиглила вона. — Тут усе з нами може статись. О, який жах!»

Еліот ухопив мене за плече.

«Цього не може бути, чоловіче, — прошепотів він. — Я хочу сказати, так не буває! Людина не може бути вбитою так. Це — супроти законів Природи».

Я спробував заспокоїти його.

«Існує якесь пояснення, — сказав я. — Можливо, у вашого кузена несподівано відмовило серце. Потрясіння та збудження…»

Він не дав мені договорити.

«Ви не розумієте», — сказав він. Він показав мені свої долоні, і я помітив на них червону пляму крові. — «Дік помер не через душевне потрясіння, він був заколотий. Заколотий у саме серце, але там немає ніякої зброї».

Я подивився на нього з недовірою. Цієї миті Саймондс закінчив оглядати тіло й підійшов до нас. Він був блідий і весь тремтів.

«Чи ми всі збожеволіли? — спитав він. — Що це за місце, якщо тут можуть відбуватися такі речі?»

«То це правда?» — спитав я.

Він кивнув.

«Рана в тілі така, ніби його вдарили довгим тонким кинджалом, але… ніякого кинджала там нема».

Ми всі витріщились одне на одного.

«Але він мусить там бути! — вигукнув Еліот Гейдон. — Певно, випав із рани. Десь лежить на землі. Треба пошукати».

Ми довго й марно оглядали навколишній ґрунт. Несподівано Віолетта Менерінґ сказала: «Даяна щось тримала в руці. Схоже на кинджал. Я бачила його. Бачила, як воно зблискувало, коли вона погрожувала йому».

Еліот Гейдон похитав головою.

«Він не підійшов до неї навіть на відстань трьох ярдів», — заперечив він.

Леді Менерінґ нахилилася над дівчиною, котра лежала нерухомо на землі.

«Зараз у неї в руці нічого нема, — оголосила вона, — і на землі я нічого не бачу теж. Ви певні, що бачили той зблиск, Віолетто? Я нічого такого не бачила».

Доктор Саймондс підійшов до дівчини.

«Ми повинні віднести її в дім, — сказав він. — Роджерсе, ви мені допоможете?»

Гуртом ми віднесли непритомну дівчину до будинку. Потім повернулися й забрали тіло сера Річарда.

Доктор Пендер урвав розповідь і подивився на своїх слухачів із таким виразом обличчя, ніби хотів попросити в них вибачення.

— Сьогодні ми знаємо про такі речі набагато більше, — сказав він, — завдяки поширенню літератури детективного жанру. Кожному вуличному хлопчику відомо, що тіло треба залишити там, де його знайдено. Але в ті дні ми знали набагато менше, ніж сьогодні, а тому принесли тіло Річарда Гейдона до його спальні у квадратному гранітному будинку, а дворецького послали на велосипеді до поліційного відділка — щоб дістатися туди, він мав подолати відстань не меншу ніж дванадцять миль.

І ось тоді Еліот Гейдон відвів мене вбік.

«Послухайте-но, — сказав він. — Я повертаюся до гаю. Цю зброю треба знайти».

«Якщо там була якась зброя», — зауважив я із сумнівом у голосі.

Він схопив мене за руку й став люто її трясти.

«Ваша голова напхана забобонними дурницями. Ви думаєте, його смерть була надприродною. Але я повернуся до гаю й перевірю цю версію».

З якогось дива мені страшенно не хотілося, щоб він туди йшов. Я доклав усіх зусиль, щоб відмовити Еліота від його наміру, та вони були марними. Від самої думки про гущавину тих дерев мене проймав жах, і я мав сильне передчуття, що може статися ще одне лихо. Але Еліот уперся, мов баран. Він був, як мені здалося, теж наляканий, але нізащо не зізнався б у цьому. Він пішов, озброєний незламною рішучістю проникнути в цю таємницю, до самого її дна.

То була жахлива ніч, ніхто з нас не міг заснути, та й не намагався. Коли прибули поліцейські, то не повірили нашій розповіді. Вони виявили сильне бажання влаштувати перехресний допит міс Ешлі, але тут їм довелося поступитися перед доктором Саймондсом, який був категорично проти. Міс Ешлі повернулася до тями чи вийшла зі свого трансу, і він надав їй тривалий час для того, щоб відіспатися. Її за жодних обставин не можна було турбувати, принаймні до наступного дня.

До сьомої години ранку ніхто не думав і не згадував про Еліота Гейдона, а потім раптом Саймондс несподівано запитав, де він. Я розповів