Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

роз’юшено. Раз у раз він спинявся й бив себе в груди кулаком, як завжди робили чоловіки з нашого Плем’я, коли бували люті чи хотіли підігріти в собі лють.

Я відразу збагнув, що буде мені непереливки, і, тремтячи, принишкнув у кублі. Джерготун діставсь до нашого дерева, — пригадую, це був дуб, — і подерся догори, без угаву горлаючи. Як я вже казав, наша мова була тоді дуже бідна, отож, ревучи на всякі лади, він силкувався сказати мені, що люто ненавидить мене і що хоче нарешті зробити мені кінець.

Я не став чекати. В кублі він мене не знайшов: я вже був на ближчій поземій гілляці. Він туди за мною. Я далі й далі. Врешті я опинився серед тонких галузок і листя. Джерготун був боягуз, і ніяка лють, хоч би як він її підгарячав, не могла переважити його обережності. Він не насмілився пнутися далі за мною. Під його вагою тонке галуззя обломилося б, перше ніж він дістав би мене.

Та цього йому й не треба було, і паскудник те добре знав. Ненависно, зловтішно оскірившись, блискаючи жорстокою кмітливістю в очицях-намистинках, він почав трусити гілляку, де я сидів на кінці, хапаючись за тонкі галузки, що одна по одній ламалися. Земля була футів за двадцять унизу.

Що далі, то несамовитіше трусив він гілляку, вп’явшись у мене ненависним поглядом та шкірячи зуби. Кінця довелося чекати не довго. Всі чотири гілки, що за них я чіплявся, вломилися враз, і я полетів навзнаки додолу, дивлячись угору на вітчима, а обламані гілки все стискаючи в руках і ногах. На щастя, цього разу вепри не чатували на мене внизу, та ще я впав на густі пружні кущі.

Звичайно на падінні мої сни уривалися. Нервовий струс бував досить міцний, щоб перекинути мене за тисячу сторіч, і я прокидався в своєму ліжечку, тремтячи, весь упрілий, і чув, як кує у вітальні дзигар із зозулею. Але цей сон я снив багато разів і ніколи не прокидався. Щоразу, вищачи, ламаючи кущі, летів я аж донизу й гепався об землю.

Забившись, подряпавшись, я лежав нерухомо і скиглив. Крізь кущі над собою я бачив Джерготуна. З радощів він завивав якусь диявольську пісню, все розгойдуючи в такт їй гілляку. Я зразу притих, бо ж не був більш у своєму надійному кублі на дереві й знав, як небезпечно принаджувати голосним плачем усіляких хижаків.

Пам’ятаю, що, виплакавшись тихенько, я ще хвильку бавився грою світла на мокрих від сліз віях, то заплющуючи, то ледь розплющуючи очі. Тоді почав обмацувати себе й виявив, що покалічивсь я, падаючи, не дуже. Подекуди обдер шкуру й вискуб шерсть. Із плеча стирчав гострий цурпалок, що встромився туди мало не на цаль, і дуже боліло праве стегно: я вдаривсь об землю саме ним. Але кінець кінцем то все були дрібниці. Кісток я не поламав, а тіло в первісної людини гоїлося швидко. Однак забивсь я таки добряче і цілий тиждень потім шкандибав через оте надвереджене стегно.

Далі, в кущах лежачи, мене опанувало почуття, що тепер я сам-самотній і не маю де притулитись. Я поклав собі ніколи не вертатись до матері та Джерготуна. Піду ген-ген цим страшним лісом, знайду собі дерево до вподоби й улаштуюся на ньому. За їжу я не турбувався. Я знав, як її добувати. Уже мало не цілий рік мати не годувала мене, а тільки обороняла й на розум навчала. Поволі, тихесенько виповз я з кущів. Озирнувшись, побачив Джерготуна. Він усе завивав і трусив гілляку. Не скажу, щоб то було дуже приємне видовище.

Я добре знав, як треба берегтись, і за тієї першої в моєму житті мандрівки був вельми обережний. Куди податись, про те я не дбав. На думці було тільки одне: втекти так далеко, щоб Джерготун не добувся до мене. Я вилізав на дерева й по кілька годин рухався горою, перестрибуючи з одного на друге й не спускаючись на землю. Але я не йшов увесь час у якому-небудь певному напрямі і взагалі йшов не весь час. Послідовності в моїй натурі, як і в натурі всього нашого Плем’я, не було. До того ж я був іще зовсім дитина й не раз спинявся та бавився дорогою.

Пригоди свої в перші дні після втечі я пам’ятаю дуже невиразно. Моє друге «я» багато чого позабувало, зокрема про ті дні. І я не можу уривками своїх снів замостити прогалини в згадках між моєю втечею і тим днем, коли я дістався до печер.

Пригадую, що кілька разів виходив я по деревах на галявини, злазив додолу й, весь тремтячи, біг щодуху. Пригадую, що були дощові дні й дні сонячні, отож я, напевне, блукав самотній довгенько. Найчастіше мені снилось, як я мерзну під дощем, як терплю голод та як його вгамовую. Дуже виразний був сон про те, як я ловив дрібних ящірок на кам’янистому лисому пагорку. Звісно, вони пороснули від мене на всі боки й поховалися під камінням. Проте декількох я таки зловив, перекидаючи каміняччя. З пагорка мене прогнали гадюки, що на пласкому камінні грілися проти сонця. Вони не нападали на мене, але вроджений страх перед ними був такий сильний, що я чкурнув звідти як опечений, немовби вони гналися за мною.

Пам’ятаю, що я гриз гірку деревну кору й зелені горіхи з іще м’якою шкаралупою і молочним зерням. Також дуже виразно пригадую, як мені болів живіт, але від чого — чи від зелених горіхів, чи від ящірок, — не можу сказати. Одне тільки знаю: мені дуже пощастило, що дикі звірі не зжерли мене, поки я кілька годин корчився з різачки на землі.

РОЗДІЛ V

Нова картина раптом стала мені перед очі, коли я вийшов з лісу. Я опинився край величенького чистого простору. По один бік його здіймалось високе урвище, а по другий бік текла річка. Глинястий берег круто збігав до води, але подекуди, по яругах, видно було стежки. Сюди приходило пити воду Плем’я, що жило в печерах.

Отак я випадково натрапив на головний осідок Плем’я. Це було, умовно кажучи, їхнє селище. Моя мати з Джерготуном та мною і ще кілька поодиноких родин жили, сказати б, на висілках. Ми так само належали до цього Плем’я, тільки мешкали віддалік. Не так щоб дуже далеко: я добирався до печер добрий тиждень, та коли б ішов навпростець, то дійшов би за годину.

Як я вже казав, вийшовши з