Том Егеллан - Таємниця катакомб

Роберт упізнав тунель. Він дійшов до кінця. До обмежувальних стрічок та дощаної стіни. За огородженням лежали ще недосліджені ходи й лази катакомб. Небезпека обвалу. Треба повертатися назад.

Звук. Позаду.

Ще один щур?

Роберт озирнувся.

Щось важке промчало повз нього.

Зм’якли коліна. Він ледь не впав.

І аж тепер побачив його. У напівтемряві, там, де тунель переходив у залу.

Чернець.

Чернець з обличчям, схованим під великим каптуром.

З очима, що жевріли у темряві.

Розділ IV

Чернець

Рим, у катакомбах

I

Чернець був одягнений у довгу чорну рясу, схожу на сукню. Підперезаний мотузкою.

— Хто ти? — гукнув Роберт.

Голос йому тремтів і зривався.

…хто ти… хто ти… хто ти… — відбилося луною від стін.

Чернець не відповів. Роберт повторив запитання англійською.

…who are you… who are you… who are you…

Чернець підійшов ближче. У яскравому світлі ліхтарика очі його червоно жевріли з-під каптура.

Роберт відступив крок назад.

Чернець зупинився. Поволі підняв руку до чола, потім опустив до живота, переклав від плеча до плеча.

Перехрестився.

А потім… потім заспівав.

Чистим, глибоким голосом.

Роберт від переляку аж стерп.

Чужа мелодія. Старовинна. Роберт вихопив з пісні кілька слів. Щось таке, як Kristi kruks і mеа luks. Що б воно означало?

II

Раптом чернець замовк. Вони дивилися одне на одного. Вичікувально. Чернець розвів руки й підняв їх угору долонями назовні. Як священик…

Роберт ледь не зойкнув.

Чернець ступив крок до нього. Простягнув руку. На пальці зблиснув великий золотий перстень. На персні Роберт розгледів знак:

Хрест усередині… ікла?

Треба втікати. Роберт мимохідь зиркнув на дощану стіну. Між найнижчою дошкою та долівкою була шпарина десь на тридцять сантиметрів.

Він вагався лише мить. Тоді метнувся назад. Упав на долівку. Панічно намагався проповзти під дощаним щитом. Геть від ченця. Нижня дошка шкребла спину. Він звивався, протискуючись попід дошками. У пітьму…

А тоді відчув його хватку. Сильну руку. Чернець схопив Роберта за правий зап’ясток і з несамовитою силою потягнув до себе.

Одяг зачепився за дощану перегородку. Надто хистку, щоб втримати його. Роберт відчував, як вона хилиться. Він покотився до ченця. Тому довелося відпустити Роберта, щоб заслонитися від дощок, котрі падали на них.

Роберт зірвався на ноги. Не озираючись, він побіг у темряву. У надра нерозвіданих катакомб.

Невідома й небезпечна для життя територія, застерігав Умберто. Але зараз він про це не думав. Чернець з гуркотом відсунув набік дощаний щит і кинувся услід за Робертом.

Роберт не вмикав ліхтарик. Подумав, що темрява дасть йому хай крихітну, але перевагу. Він біг щодуху, обдираючи до кам’яних стін розставлені руки.

Чернець щось кричав навздогін. Роберт не розумів, що саме.

Чернець був близько. Дуже близько.

Роберт побіг швидше. Далі й далі в пітьму.

Раптом ударився головою — стеля у тунелі стала нижчою. Йому забило памороки. Він скорчився, присівши навпочіпки.

Поряд щось гупнуло. Почувся стогін.

Мабуть, чернець також ударився головою до стелі.

Роберт спробував піти далі. Але не зміг втримати рівновагу. Що це — підлога гойдається? Він оперся на стіну. Пісок посипався йому на волосся і на обличчя.

Що відбувається?

Щось загуркотіло. Застугоніло. Заклубочилася пилюка. Роберт закашлявся.

А тоді в тунелі завалилася стеля.

III

Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.

Ударною хвилею його збило з ніг. Угору здійнялася хмара пилюки й піску. Роберт кашляв і кашляв. Ніяк не міг вдихнути повітря. Затулив обличчя зігнутим ліктем. Притиснувся носом і ротом до футболки. Кілька разів глибоко вдихнув. Знову почав кашляти. Очі пекло вогнем. Він часто кліпав повіками, щоб вимити сльозою пилюку.

Тиша.

Роберт сидів на твердій кам’яній долівці, намагаючись опанувати своїм диханням, серцем, страхом…

Куди подівся чернець?

Заховався десь у камінній кишені, залишеній після обвалу? Як і Роберт? Чи його присипало землею?

Роберт увімкнув ліхтарик. Посвітив навколо. Крізь пилюку майже нічого не було видно. Хіба череп просто перед ним. Він примружився. Вимкнув ліхтарик. Треба берегти батарейки…

IV

Пилюка поступово влягалася. Уже можна було бачити стіни катакомб.

Роберт посвітив навколо.

Тунель, з якого він прийшов, був завалений тоннами каміняччя. Чернець не зможе до нього допастися. Інший кінець тунелю губився у темряві.

Роберт згадав слова Умберто: У тому напрямку немає виходу на поверхню.

Він у пастці.

Погляд його мимоволі прикипів до скелета в кам’яній ніші. Череп ніби витріщався на нього і реготав.

Роберт вимкнув ліхтарик.

V

Раптом йому здалося, ніби звідкись долинув голос.

Тихо. Близько. Майже нечутно.

Роберте, — шепотів голос.

Тільки його ім’я.

Роберте…

Розділ V

Голос

Рим, у катакомбах

I

Роберте…

Шепіт у пітьмі.

Він увімкнув світло. Озирнувся. Нікого не видно. Він сам.

Хто ж його кликав?

Голос був надто тоненький, щоб належати ченцеві. Дівочий голос.

Молодий…

У тунелі все ще висіла пилюка після обвалу. Немов туман. Очі пекли. Роберт струсив пил і пісок з одягу.

Невже причулося? Чи десь у катакомбах блукало дівча?

Дівча? Дівчина в катакомбах?

Дівчина, яка знала його ім’я… Неможливо!

Роберте! Ходи сюди!

Ось знову. Голос. Вимогливий.

Роберте! Поквапся!

«Це мені просто вчувається», — вмовляв себе Роберт.

Він набрав мамин номер телефону. Почекав. Але ні… Зв’язок відсутній.

Тремтячими пальцями, ледь потрапляючи на клавіші, він набрав есемеску:

Засипаний в катакомбах :-( Стався обвал! :-( Цілий! Допоможіть! :-(  Sorry!

Натиснув клавішу «Надіслати». Якщо трішки пощастить, зв’язок, можливо, з’явиться хоч на кілька секунд.

Він принаймні сподівався на це.

II

Обережно ступаючи, Роберт рушив углиб лабіринту. У темряву. Здавалося, ніби він простує назад у часі. У минуле. Піщана пилюка лежала грубим шаром. Укрила долівку й кістяки в стінних нішах. Відчуття, ніби бредеш у борошні.

Було так вогко й задушливо, що хлопчик розстебнув сорочку. Ставало дедалі важче дихати. Невже в тунелі мало кисню? На мить його охопила паніка. Якщо забракне кисню, він задихнеться. Задихатиметься повільно й невблаганно. Роберт зробив глибокий вдих. Наповнив легені. Затримав повітря. Видихнув. Знову вдихнув. Знову й знову. Вдих. Видих. Нарешті відчув, як паніка відпустила його.

Роберт не вірив у привидів. Отих, що блукають з простирадлами на головах і брязкальцями на ногах. Однак його фантазія малювала, як мерці, яким знудилося лежати, човгають темними, пустельними коридорами підземної гробниці. Уявлялися не кістяки. Скоріш примари — прозорі обриси людей, якими вони колись були. Віддзеркалення потойбіччя.

У непроглядній темряві він бачив перед собою поховальні процесії, які проходили цими коридорами майже дві тисячі років тому. Заплакані вдови. Скорботні