Лев Миколайович Толстой - Кавказький бранець

очі у Діпи, неначе в кішки, у темряві світяться. Нахилилась вона обличчям на край ями і шепоче:

— Іване, Іване! — А сама руками біля обличчя все махає: тихше, мовляв.

— Що? — запитує Жилін.

— Поїхали всі, тільки двоє дома.

Жилін і каже:

— Ну, Костилін, ходімо, спробуємо востаннє; я тебе підсаджу.

Костилін і слухати не хоче.

— Ні, —. каже, — мені вже, мабуть, звідси не вийти. Куди я піду, коли й повернутися сили нема?

— Ну, то прощавай, не згадуй лихом.

Поцілувався з Костиліним.

Ухопився за жердину, звелів Діні держати й поліз. Разів зо два він обривався, — колодка заважала. Підтримав його Костилін — виліз сяк-так наверх. Діна його тягне щосили рученятами за сорочку, а сама сміється.

Узяв Жилін жердину і каже:

— Віднеси на місце, Діно, а то почнуть шукати — приб'ють тебе.

Потягла вона жердину, а Жилін униз пішов. Зліз під кручу, взяв камінь гострий, почав замок з колодки збивати. А замок міцний, ніяк не зіб'є, та й незручно йому. Чує — біжить хтось з гори, легко підстрибує. «Мабуть, знову Діна», думає. Прибігла Діна, взяла камінь і каже:

— Дай, я.

Стала на коліна, почала збивати. Та рученята тонкі, як лозинки, сили в них мало. Кинула камінь, заплакала. Заходився знову Жилін біля замка, а Діна сіла коло нього навпочіпки, за плече його підтримує. Озирнувся Жилін, бачить — ліворуч за горою заграва червона спалахнула. Місяць сходить. «Ну, — думає, — до місяця треба лощовину перейти, до лісу дістатися». Підвівся, кинув, камінь. Хоч з колодкою, а треба йти.

— Прощавай, — каже, — Дінусю. Повік тебе не забуду.

Ухопилася за нього Діна, нишпорить по ньому руками, шукає, куди б коржики йому покласти. Взяв він коржики.

— Спасибі, — каже, — розумнице. Хто тобі без мене ляльки робитиме? — І погладив її по голові.

Як заплаче Діна, затулилася руками, побігла на гору, наче кізонька стрибає. Тільки в темряві чути — намисто в косі по спині побрязкує.

Перехрестився Жилін, підхопив рукою замок на колодці, щоб не бряжчав, пішов дорогою, ногу тягне, а сам усе на заграву поглядає, де місяць сходить. Дорогу він упізнав. Навпростець іти верст вісім. Тільки б до лісу дійти, доки місяць зовсім вийде. Перейшов він річку; посвітлішало вже за горою. Пішов він лощовиною, йде, сам позирає: чи не видно ще місяця. Вже заграва посвітлішала, і з одного боку лощовини все ясніше, ясніше стає. Повзе з гори тінь, усе до нього наближається.

Іде Жилін, усе тіні дотримується. Він поспішає, а місяць ще швидше сходить; уже й праворуч освітились верхівки. Почав підходити до лісу, вибрався місяць із-за гір — ясно, видно, як удень. На деревах кожен листочок видно. Тихо, світло в горах; наче вимерло все. Тільки чути — внизу річка дзюрчить.

Дійшов до лісу, — ніхто не зустрівся. Вибрав Жилін у лісі місцинку темну, сів спочити.

Відпочив, коржика з'їв. Знайшов камінь, заходився знову колодку збивати. Всі руки побив, а не збив. Підвівся, пішов дорогою. Пройшов з версту, із сил вибився — ноги ломить. Пройде кроків десять і зупиниться. «Що поробиш, — думає, — йтиму, доки сил вистачить. А якщо сісти, то й не підведуся. До фортеці мені не дійти, а як розвидниться, ляжу в лісі, переднюю, і вночі знов піду».

Цілу ніч ішов. Зустрілися лише двоє татар верхи, та Жилін здалека їх почув, заховався за дерево.

Уже почав місяць бліднути, роса впала, наближався світанок, а Жилін до краю лісу не дійшов. «Ну, — думає, — ще тридцять кроків пройду, зверну в ліс і сяду». Пройшов тридцять кроків, бачить — ліс закінчується.

Вийшов на узлісся — зовсім розвиднілось; мов на долоні перед ним степ і фортеця, і ліворуч, близенько під горою, вогні горять, згасають, дим стелеться, і люди біля вогнища.

Почав приглядатися, бачить — рушниці блищать, — козаки, солдати.

Зрадів Жилін, зібрав останні сили, спускається з гори. А сам думає: «Не дай, боже, отут у чистому полі побачить кінний татарин: хоч близько, а не втечеш».

Тільки подумав — гульк: ліворуч на горбі стоять троє татар, гонів за двоє. Побачили його, кинулися до нього. Так у нього в серці й похололо. Замахав руками, закричав щодуху до своїх:

— Братці! Рятуйте! Братці!

Почули наші. Вискочили козаки верхові, кинулися до нього — навперейми татарам.

Козакам далеко, а татарам близько. Та вже і Жилін зібрав останні сили, підхопив рукою колодку, біжить до козаків, не тямить себе, хреститься і кричить:

– Братці! Братці! Братці!

Козаків чоловік п'ятнадцять було.

Злякалися татари — не доїжджаючи, почали зупинятися. 1 підбіг Жилін до козаків.

Оточили його козаки, питають, хто він, що за людина, звідки? А Жилін не тямить себе, плаче і примовляє:

— Братці! Братці!

Вибігли солдати, оточили Жиліна; хто йому хліба, хто каші, хто горілки; хто шинелею прикриває, хто колодку розбиває.

Пізнали його офіцери, повезли у фортецю. Зраділи солдати, товариші зійшлися до Жиліна.

Розповів Жилін, як з ним усе трапилось, і каже:

— От і додому з'їздив, одружився. Ні, мабуть, не судилося мені.

І залишився служити на Кавказі. А Костиліна аж через місяць викупили за п'ять тисяч. Ледве живого привезли.

1872

Примітка

1

Аул — татарське село. (Прим. автора.)