Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Йохан подарував мені в користування цілий світ. Це правда. Він ніколи не знав сентиментальності й не витрачав часу на зайве. Інопланетяни, музика, культура — це не про нього. Тільки те, що працює в поєдинку. Він завжди вчився і ніколи не вчив.

— Боже, від таких слів хочеться випити за упокій, — саркастично зауважила брюнетка біля вікна. — Бармене, чотири «Блек велвет».

Бармен зиркнув на жінок, намагаючись зрозуміти, чи це замовлення — не жарт. Жінки в чорному дивилися на нього крізь окуляри, як одна позакладавши ногу на ногу.

Він наповнив чотири чарки віскі.

— О Господи, — сказала блондинка і скинула чорні окуляри, коли бармен відступив крок назад.

Блондинка зміряла його поглядом з ніг до голови.

— Не вірю власним очам! Йохан! — сказала вона вражено і одним духом перехилила чарку.

Двоє жінок, не змовляючись, скинули окуляри і придивилися до нього пильніше. Четверта, кучерява, підняла вуаль.

— О Боже, це дійсно він, — сказала кучерява, хильнула віскі і гучно поставила чарку на стіл.

По черзі, ніби змагаючись на швидкість, інші також стукнули порожніми келишками.

— Навіщо всі ці фокуси, Йохане? — спитала у бармена блондинка-караоке.

— Що за гру ти затіяв, Йохане? — спитала любителька екзотичних мандрівок.

Бармен відчув, як на руках і шиї стало дибки волосся. Задерев’янілими губами він пробелькотів, що його, мабуть, з кимось сплутали.

— Ви мене з кимось сплутали, — сказав він. — Я вперше бачу вас.

— Йохане, перестань клеїти дурня, — озвалась амазонка з букетом кал. — На, це тобі. — Вона вручила йому квіти.

Бармен злякано відступив назад, і квіти впали з рук смаглявки.

— Ми виконали все, що ти просив, Йохане, — сказала жінка-кішка з чорним каре. — Тепер поясни, що це все означає і як нам діяти далі. Ми готові.

— Але… ви мене справді з кимось плутаєте… — ледве спромігся вичавити бармен.

— Він нічого не пам’ятає, — сказала кучерява, закинула на коліно іншу ногу і закурила. — Я вгадала? Ти зараз нічого не пам’ятаєш?

— Я… я пам’ятаю… про що ми взагалі говоримо?

— Ти пам’ятаєш вчорашній день? — запитала вона вкрадливо.

— Так… звісно… я… Хоча… Зараз-зараз…

Дівчата перезирнулися. Кучерява продовжила:

— Ти пам’ятаєш, як ти сюди потрапив зранку?

— Ну звісно… я… Стоп… Я… Зараз, я ж повинен це пам’ятати… Зараз я це пригадаю…

— Ти щось розумієш? — звернулася блондинка до тієї, що назвала себе Розою.

Кучерява в капелюсі відповіла:

— Я розумію лише, що це той самий чоловік, на чиїх похоронах ми сьогодні побували. Це я розумію на всі сто.

— Залишається тільки з’ясувати, мертвий він чи живий, — озвалася чорне каре і закурила ще одну цигарку, вдивляючись за вікно. За вікном щільною стіною стояв туман.

Бармен підійшов до барної стійки, налив собі п’ятдесят грам віскі і випив, гупнувши чаркою по ляді.

— Сигарету? — Блондинка сиділа тепер на високому табуреті біля бару. Як вона встигла опинитися тут, за метр від нього?

Решта дівчат сиділо обабіч неї.

— Ти від нас не втікай, — сказала кучерява. — Розказуй давай. Живий? Чи мертвий?

Тремтячими пальцями бармен взяв сигарету. Сусідка блондинки подала йому вогню.

— Ж-живий, — сказав бармен.

— Чим доведеш? Я тобі сьогодні над могилою «Вічная пам’ять» співала.

— Я… я теплий…

— Не задубів ще. — Блондинка порснула сміхом.

Чорнява взяла його долоню в руки.

— Як лід. На, спробуй.

Спеціалістка з виживання взяла чоловікову руку й відразу ж випустила.

— Як ніч на Північному полюсі, — сказала вона. — Пригадуєш, Йохане? Наші ночі на Північному полюсі? Там я зрозуміла, яке важливе буває людське тепло. Вибач за каламбур.

— Коротше, ні живий, ні мертвий, — підсумувала кучерява, помацавши й собі його руку.

— І що нам з тобою тепер робити?

— Стривайте, не треба нічого робити. Давайте спокійно все обговоримо, як розумні люди, і ми зрозуміємо, в чому справа. Тут явно якась помилка… Я не той, за кого ви мене маєте… Я нормальна жива людина… Я… я людина з вищою освітою…

— І що тоді людина з вищою освітою робить за барною стійкою в порожньому барі?

— Зачекайте, це якийсь абсурд. Ми взагалі не про те говоримо…

— По-моєму, в нього ще не закінчилися посмертні видіння, — сказала чорне каре. — Якщо він дійсно мертвий і не впізнає нас, він може бачити привидів. Гей, бармене з вищою освітою, ти зараз бачиш привидів?

Бармен не знайшовся що відповісти.

— Та ні, ви — реальні люди. Такі ж, як і я.

— Як ти? — хором спитали жінки.

— По-моєму, в такому стані його залишати тут немає сенсу, — сказала кучерява.

— А по-моєму, ми його з кимось переплутали.

— Думаєш, він здався і це безповоротно?

— Йохан ніколи не здавався, — озвалася блондинка. — Я думаю, в нас теж немає такого права. Може, ми помилилися? Може, це й справді не Йохан?

— Я його впізнаю навіть на тому світі, — впевнено сказала королева естетичної медицини.

— Мені здається, в цьому вся фішка — не забувати його, — погодилася блондинка.

— І що ти пропонуєш? Влаштувати поминки і знову заспівати «Вічная пам’ять»? — втрутилася кучерява. — «Впізнавати» і «не забувати» — різні речі, як на мене. Я його впізнала. Я бачу, що це він. І я з цього кафе без нього нікуди не вийду. А ти можеш пам’ятати його, скільки твоїй душі забагнеться. Але деінде. О’кей?

— Стривайте… припиніть це все! Негайно! — вигукнув бармен і схопився за голову. — Господи, я не пам’ятаю, хто я. Хто я? Ну, хто я?

— Людина з вищою освітою? — несміливо підказала блондинка і тут же порснула сміхом.

— Так, так, так… Треба подумати. Якщо я не пам’ятаю, хто я, але розумію, що я не пам’ятаю цього, значить, я мислю. Я мислю, значить, я існую! — вигукнув, наче закляття проти нечисті, бармен.

— Дівчата, по-моєму, це Декарт, а не Йохан. Мені вривається терпець. Я пропоную залишити все, як є, — сказала чорне каре. — Врешті-решт, тепер ми знаємо, де його можна знайти. Пропоную навідуватися до нього час від часу.

— Еге ж. Будемо приносити квіти.

— Будемо доглядати тут за інтер’єрчиком…

— Сидіти за цими столиками, палити свічки, згадувати його…