Саллі Грін - Напівзагублений

визначити, наскільки давні ці відбитки, але Ловці загинули лише три дні тому, тож я припускаю, що їхні тіла забрали звідси недавно. Зовсім недавно.

Я намагаюся йти по слідах, але гублю їх, тож мушу повертатися і знову придивлятися до відбитків. Цього разу я помічаю всередині відбитків чобіт ще один слід. Він інакший: немовби від кросівки, точно не від ловецького чобота. Моє серце починає калатати.

Анналіза?

Ідіотська думка. Чого б це їй тут бути? Імовірність мізерна.

Ну, але ж мізерна — це не нульова.

Я йду слідами Ловців, заглиблюючись у ліс, і невдовзі знову помічаю відбитки кросівок. Прямую за ними, але це повільний процес. Не можу просуватися швидко, боячись загубити сліди, та й тут немає прокладеної стежки. Хоч як це дивно, але я зрадів би, якби зі мною був Несбіт. Він найкращий слідопит у Альянсі, але його ніколи немає поблизу, коли він справді потрібен.

Я йду лісом по слідах аж до вечора, аж доки сонце починає заходити. Уже надто темно, слідів не видно, але мені цього вже й не потрібно. З верхівки положистого схилу, що веде в іншу долину, я бачу дещо цікавіше: тоненьку цівку диму, яка снується з-під крон дерев.

Вони настільки розслабилися, що розпалили вогнище.

Або ж це пастка.

Мені вчувається голос Селії, яка каже: «Ловці ніколи не виявили б себе так близько від того місця, де вони втратили двох бійців».

Я не певний, скільки їх там. І вони теж можуть ставати невидимими, завдяки Волленду та його чарам. Вони вдавалися до невидимості під час ББ, і серед упійманих мною відтоді Ловців багато хто був на таке здатний. Але ж я теж на це здатний. І я хочу пробратися в їхній табір. Там з ними ще хтось є. Я переконаний. І, можливо, це Анналіза. Їх там, мабуть, не більше шести. Шестеро для мене — не проблема, я впораюся.

Шестеро плюс Анналіза. Може, вони її знайшли та взяли в полон. А може, й ні. Імовірно, вона їхня героїня: вона ж застрелила Маркуса; і Габріель, певно, мав рацію, припускаючи, що вона була їхньою шпигункою. Можливо, саме вона розказала Ловцям про квартиру в Женеві та про розколину, що вела до Меркуріїного котеджу.

Мушу придивитися зблизька.

Я поволі й безшумно рухаюся долиною, петляючи поміж деревами. Місцями земля оголена, але деінде мені заважають продиратися поміж тонкими деревами кущі ожини. Уже доволі темно, ледь чутне шипіння в моїй голові від мобілок гучнішає, тож я стаю невидимим і беззвучно прямую далі.

Відтак я бачу першу Ловчиню, вартову. Стежу за нею одну-дві хвилини. Вона не міняє пози, вдивляючись у ліс.

Якщо Ловців шестеро, я припускаю, що двоє стоять на варті, а решта тим часом відпочиває, вечеряє або вже навіть спить.

Я відступаю назад і обходжу колом табір, шукаючи другу вартову. Вона на краєчку маленької галявинки. Двоє вартових, як я й думав. Я рухаюся далі колом, наближаючись до першої вартової, аж раптом чую шипіння мобілки. Третя вартова! Але я її не бачу. Невидима.

Отже, троє вартових. Я обійшов ще не весь табір, тож продовжую йти і раптом знову чую шипіння від ще однієї невидимої вартової. Їх четверо.

Я проминаю її та повертаюся до першої Ловчині, видимої. Знаходжу місце для спостереження і знову стаю видимим. Через одну-дві години я чую кроки — це п’ята Ловчиня, яка підходить до першої ззаду. Вона старша за віком. Наближається до першої Ловчині та каже їй кілька слів. Молодша жінка киває та повертається в табір. Я не бачу полум’я або диму від вогнища, але припускаю, що до нього десь тридцять або трохи більше метрів. Старша Ловчиня поводиться розслаблено, але не ліниво — так, ніби вона вже тисячу разів робила щось подібне. Уже глупа ніч, і вона, мабуть, страшенно втомлена, але Ловчиня обводить усе довкола поглядом, дивиться в мій бік, і моє серце починає шалено калатати, я відчуваю приплив адреналіну. Чи вона мене зауважила?

Я не рухаюся. Навряд чи вона мене побачила. Я нічим себе не видав. Сидів тут надійно захований, хоч і видимий. Мушу завмерти на місці. Будь-який шерхіт її насторожить. Навіть якщо я просто обернуся невидимим, цієї миті може промайнути якась тінь або невиразний обрис.

Моє дихання здається надто голосним, тож я намагаюся його притишити.

Чекаю.

І вона відвертається. Потім роззирається, пильно й неквапливо, але мене вона точно не побачила. Дивилася в мій бік випадково.

Я мушу вирішити, що мені робити. Тут є четверо вартових. Четверо вартових, а отже, всього в таборі не менше шести Ловців, хоча, вірогідно, їх тут ще більше. Їм відомо, що хтось убив двох їхніх товаришів. Мої сліди мали б допомогти їм визначити, що вбивця діяв сам і що він убивав ножем. Чи здогадаються вони, що то був я? Певен, що Селія за такої ситуації ляснула б себе по лобі та сказала б мені: «Та ясно, що здогадаються!».

А це означає, що вони сподіваються на моє повернення. Отже, це пастка. І знову мені вчуваються слова Селії: «Ти що, дурний?! Двоє видимих, двоє невидимих. Вони хочуть, щоб ти подумав, ніби їх тут менше, ніж насправді».

Це доволі елементарна пастка, і в тому, що це таки пастка, можна не сумніватися. Мені здається, вони не врахували лише того, що я відчуваю шипіння їхніх мобілок.

А що вони про мене знають? Знають, що я з’їв батькове серце; вони ж бачили його тіло, неважко було здогадатися. А отже, їм відомо, що я заволодів його Дарами. Вони в курсі, які в нього були Дари, але не можуть знати, які з них я вже опанував. Здогадуються, мабуть, що наразі мені підвладні не всі. Але також, певно, розуміють, що з часом усі Дари мені підкоряться, тож їм краще впіймати мене якомога раніше. Причому вони готові радше вбити мене, аніж намагатися зловити. Вони явно розраховують, що я потраплю в цю пастку.

А хто ж та інша особа серед них? Чи може вона бути Анналізою? Імовірно, вони знають, що я її шукаю. Імовірно, вони думають, що я хочу її врятувати. Імовірно, вони впіймали її після битви.

Якщо це пастка, мені краще забиратися звідси. Але якщо тут справді є Анналіза…

Я місяцями її шукаю. Не можу втратити такої нагоди.

Отже, варіанти такі…

Перший варіант: забратися геть. Повернутися, розповісти все Ґрейторекс і відправити її сюди разом з невеличкою командою, щоб вони нарешті змогли