Ніл Гейман - Небудь-де

— Джесико? — він не міг повірити, що вона просто ігнорує людину під їхніми ногами.

— Що? — їй не сподобалося, що її вирвали з її фантазії.

— Поглянь.

Він вказав на хідник. Загорнута в мішкувату одежу фігура лежала ниць; Джесика взяла його за руку й притягла до себе.

— О. Ясно. Якщо звертати на них увагу, Ричарде, вони тобі на голову вилізуть. У них у всіх насправді є домівки. Вона проспиться і все буде гаразд. — Вона? Ричард глянув униз. То була дівчина. Джесика продовжувала: — Так от, я сказала містерові Стоктону, що ми… — Ричард опустився на одне коліно. — Ричарде? Що ти робиш?

— Вона не п’яна, — сказав Ричард. — Вона поранена. — Він глянув на свої пальці. — У неї кров іде.

Джесика подивилася на нього знервовано й спантеличено.

— Ми запізнимося, — сказала вона.

— Вона поранена, чуєш?

Джесика знову глянула на дівчину на хіднику. Пріоритети — Ричард їх не мав.

— Ричарде. Ми спізнимося. Хтось інший тут ітиме й допоможе їй.

На обличчі дівчини засох бруд, а одяг просяк кров'ю.

— Вона поранена, — просто сказав він. На його обличчі з'явився вираз, якого Джесика раніше не бачила.

— Ричарде, — застерегла вона, а тоді трохи пом'якшала і запропонувала компроміс: — Тоді набери 999 і виклич швидку. Давай, хутчіш.

Зненацька очі дівчини розплющилися, великі й білі на обличчі, про яке тільки й можна було сказати, що воно обмащене кров'ю та пилом.

— Не треба лікарні, будь ласка. Вони мене там знайдуть. Заберіть мене до безпечного місця. Будь ласка, — її голос був кволий.

— У тебе кров тече, — сказав Ричард. Він подивився, звідки вона вийшла, але стіна була глуха, а цегла в ній ціла. Він знову глянув на нерухому фігуру й спитав:

— Чому не в лікарню?

— Допоможіть! — прошепотіла дівчина, і її очі заплющилися.

Він знову спитав:

— Чому ти не хочеш їхати до лікарні?

Цього разу він взагалі не отримав відповіді.

— Коли телефонуватимеш до швидкої, не називай свого імені, — сказала Джесика. — Бо тоді доведеться давати свідчення чи щось таке, і ми спізнимося, а я не дозволю, щоб нам зруйнувала цей вечір якась… Ричарде? Що ти робиш?

Ричард ухопив дівчину на руки. Вона була на диво легенькою.

— Я віднесу її до себе, Джесі. Я не можу отак її покинути. Скажи містеру Стоктону, що мені дуже шкода, але справа невідкладна. Я впевнений, що він зрозуміє.

— Ричарде Олівере Мейг'ю, — холодно сказала Джесика. — Зараз же поклади ту юну особу назад і йди сюди. Або наші заручини швидко закінчаться. Я попереджаю.

Ричард відчув, як липка тепла кров просякає в його сорочку. Іноді, усвідомив він, вибору немає. Він пішов геть.

Джесика стояла на хіднику, дивилася, як він руйнує її великий вечір, і її очі щипало від сліз. Ричард скоро зник з очей, і тоді, тільки тоді вона голосно й чітко вимовила не гідне леді слово «лайно» і з усієї сили пожбурила сумочкою об землю, від чого її мобільний, помада, блокнот і жменя тампонів розлетілися асфальтом. А тоді, оскільки робити було нічого, вона позбирала й повкладала все знову до сумочки й пішла до ресторану чекати на містера Стоктона.

Пізніше, попиваючи біле вино, вона намагалася придумати якісь прийнятні причини, з яких її наречений був сьогодні не з нею, і відчайдушно вирішувала, чи не можна просто заявити, що Ричард помер.

— Все сталося дуже раптово, — задумливо пробурмотіла про себе Джесика.

Ричард і на мить не зупинився подумати. Він не мав влади над цією ситуацією. Десь у раціональній частині свідомості чийсь голос — голос нормального, раціонального Ричарда Мейг’ю — казав йому, як по-дурному він повівся: треба було викликати поліцію або швидку; піднімати поранену особу небезпечно; він дійсно, серйозно, добряче засмутив Джесику; йому сьогодні доведеться спати на канапі; він згубив свій єдиний справді хороший костюм; від дівчини пахло просто жахливо… але Ричард переставляв собі ноги й продовжував іти, не зважаючи на напружене тремтіння в руках, біль у спині й погляди перехожих. Трохи згодом він дістався дверей свого будинку, вичовгав сходами нагору й став перед дверима своєї квартири, згадавши, що залишив ключі всередині, на столику в коридорі…

Дівчина потяглася брудною рукою до дверей, і ті широко розчинилися.

«Ніколи не думав, що буду радий, коли двері не замкнуться, як треба», — подумав Ричард і заніс дівчину всередину, зачинивши двері ногою, а тоді опустив її на своє ліжко. Груди його сорочки просякли кров’ю.

Вона здавалася напівпритомною; її очі були заплющені, але повіки тріпотіли. Він зняв з неї шкіряну куртку. Від плеча донизу ішов довгий поріз. Ричарду перехопило подих.

— Слухай, я зараз викличу лікаря, — тихо сказав він. — Ти мене чуєш?

Вона широко розплющила налякані очі.

— Будь ласка, ні. Все буде гаразд. Все не так погано, як виглядає. Мені лиш треба поспати. Не треба лікарів.

— Але ж твоя рука… плече…

— Все буде добре. Завтра. Гаразд? — слова були ледь гучніші за шепіт.

— Гм, мабуть, гаразд. — Тут про себе почав заявляти здоровий глузд, і Ричард сказав: — Слухай, можна спитати?..

Але вона вже спала. Ричард витяг із шафи старий шарф і туго замотав їй ліву руку й плече; він не хотів, щоб вона сплила кров'ю на його ліжку раніше, ніж він зможе привести лікаря. А тоді він навшпиньки вийшов зі спальні й причинив за собою двері. Сівши на канапу перед телевізором, він задумався над тим, що зробив.

2

Він десь глибоко під землею: мабуть, у тунелі чи в каналізації. Світло блимає і не відганяє темряви, а тільки показує її. Він не сам. Поруч ідуть інші люди, але він не бачить їхніх облич. Тепер вони біжать всередині колектора, розбризкуючи бруд і багно. Кришталево чисті в темряві краплини води повільно летять вниз.

Він повертає за ріг, і там на нього чекає звір.

Він велетенський. Він затуляє увесь просвіт колектора: опущена масивна голова, щетинисте тіло й пара з пащі на прохолодному повітрі. Спершу здається, що перед ним якийсь вепр, але тоді він розуміє, що це маячня — таких величезних вепрів не буває. Він завбільшки з бика, з тигра, з автомобіль.

Звір