Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

Сутичка між Юстасом і Рипічипом сталася навіть раніше, ніж можна було очікувати. Наступного вечора, коли всі вже сиділи за столом, з нетерпінням чекаючи на вечерю (морське повітря, як відомо, помітно поліпшує апетит), Юстас з’явився на порозі, трясучи рукою та волаючи не своїм голосом:

– Ця підступна маленька тварюка мене мало не вбила! Вимагаю, аби його взяли під варту! Інакше, Каспіане, я буду на вас скаржитися і доможуся, аби його судили і суворо покарали!

У цю хвилину з’явився і сам Рипічип: у лапі він тримав шпагу, вуса його загрозливо стирчали, але тон його залишався чемним, як і завжди:

– Прошу прийняти мої щирі вибачення усіх присутніх і насамперед вашу величність, – промовив він. – Якби я міг припустити, що він сховається тут, то вибрав би більш слушну мить для його виховання.

– Та що ж сталося? – запитав Едмунд.

А сталося ось що: Рипічип, який повсякчас страждав через те, що корабель, на його думку, пливе занадто повільно, нерідко забирався на самий ніс судна ближче до голови дракона, нетерпляче дивився на схід і тоненьким скрипучим голосом наспівував ту саму колискову, що колись заспівала для нього дріада. Він ні за що не тримався, але, попри хитавицю, твердо стояв на ногах, можливо, тому, що тримати рівновагу йому допомагав довгий хвіст. Команда вже давно звикла до такої його звички, а вахтові завжди були раді, що є з ким перекинутися слівцем на вахті. Яким чином Юстас, який ще не звик зберігати на палубі рівновагу, дійшов до півбаку, досі залишається загадкою. І вже зовсім не зрозуміло, що йому там знадобилося. Можливо, він сподівався побачити попереду землю, де з берега його виглядає британський консул, а може, намагався прокрастися на камбуз і поцупити щось смачненьке. У будь-якому разі, коли він побачив просто перед своїм носом довгий мишачий хвіст, що нахабно відстукував такт, то одразу забув про все інше. Йому страшенно закортіло схопити Рипічипа за хвіст та повертіти над головою, мов іграшковий літак на мотузочці, а потім втекти й досхочу нареготатися.

Спочатку все йшло як він задумав: мишачий король виявився не важчим за кішку. Юстас миттєво зірвав його з місця, потішаючись над тим, як миш повис на власному хвості, розчепіривши лапки та роззявивши рота. Але Рипічипу випадало захищати своє життя і в більш небезпечних випадках, тож він ніколи не втрачав ані голови, ані шпаги. Погодьтеся, що останню не так уже й легко вихопити, коли вас розкручують у повітрі за хвіст, але для Рипічипа то було миттєвою справою. А ще за мить Юстас відчув, що його руку наче двічі вжалив велетенський джміль. Він негайно ж випустив хвоста. Рипічип підстрибнув на палубі, ніби пружний м’ячик, і опинився навпроти кривдника. Біля самого живота Юстаса зі свистом майнув грізний блискучий клинок (у Нарнії удар нижче від пояса не вважався забороненим для мишей, оскільки вище вони все одно не діставали).

– Годі! – заволав Юстас. – Киш! Іди геть! Прибери цю штуку, вона ж гостра! Припини, кому кажу! Припини, бо я скажу Каспіану! Нехай тебе посадять на ланцюг та вдягнуть намордника!

– Берися до шпаги, боягузе! – грізно запищав миш. – Захищайся, бо я шпагою плазом відшмагаю тебе до синців!

– Немає в мене ніякої шпаги, – замахав руками Юстас. – І взагалі я пацифіст. Я проти всякого насильства.

– Наскільки я розумію, – насупився Рипічип, злегка опускаючи шпагу, – ти відмовляєшся дати мені сатисфакцію?

– Яку ще сатисфакцію? Щось я не зрозумію, що ви маєте на увазі, – зблід Юстас, притискаючи до грудей «пошкоджену» руку. – Уже й пожартувати не можна? Ну, не можна, так не можна… більше я з вами не граюся!

– Більше не гратимешся, кажеш? – вигукнув Рипічип. – Що ж, нехай це навчить тебе поважати честь лицаря! Честь миші! Честь мишачого хвоста!

З кожним словом він шмагав Юстаса плазом своєю прославленою шпагою, зробленою гномами-ковалями, гнучкою та сікучою, мов березова різка. Юстас, звичайно, ходив у таку школу, де тілесні покарання не дозволялися, тому його відчуття відрізнялися винятковою новизною. Це дозволило йому відкрити у собі нові здібності: з’ясувалося, що навіть без навички ходити по палубі у хитавицю, він, тим не менш, міг добре по ній бігати. В одну мить він опинився на кормі й увірвався до каюти, не чуючи під собою ніг. Зате він добре відчував ті місця, до яких Рипічип дотягнувся своєю шпагою, доки біг за ним по п’ятах.

У каюті усі жваво взялися обговорювати умови двобою: Каспіан з такої нагоди запропонував Юстасу свого меча, а Едмунд та Дриніан роздумували, як зрівняти шанси дуелянтів, один із яких був набагато більший за другого. Переляканому Юстасу нічого не залишилося, як вичавити крізь губу досить плутані слова вибачення, після чого Люсі повела його бинтувати руку. Цієї ночі він довго мостився, обираючи положення для сну, і нарешті заснув, завалившись на лівий бік.

Розділ 3

Самотні острови

– Бачу землю! – закричав з носа корабля спостережник.

Не встигнувши розповісти Ринсу якусь захопливу історію до кінця, Люсі спустилася по трапу з корми й побігла на ніс. Едмунд поспішив за нею, і вони зійшли на півбак, де вже стояли Каспіан, Дриніан та Рипічип. Ранок випав прохолодний. Свинцеве небо низько нависало над темно-синьою водою, по якій котилися білі баранці хвиль, і з правого борту, немов невисокий зелений пагорок посеред моря, бовванів найближчий із Самотніх островів – Фелімат. А ще далі мріли сірі скелі іншого острова, що йменувався Дорном.

– Та це ж Фелімат, наш давній знайомий! А он – старий Дорн! – заплескала в долоні Люсі. – О, Едмунде, як же давно ми тут не були!

– До речі, я й донині ще не знаю, відколи вони належать Нарнії, – зізнався Каспіан. – Їх, певне, виборов Великий король Пітер?

– Та ні, – відгукнувся Едмунд. – Вони були нарнійськими з давніх-давен – ще за часів Білої Відьми. Узагалі-то нікому так досі й не відомо, за яких обставин острови ввійшли до складу нарнійських володінь. Якщо це врешті-решт з’ясується і виявиться не понадміру нудним, то про це можна буде написати справжнісіньку окрему книжку.

– Сір, накажете причалити? – запитав Дриніан.

– Напевне, на Феліматі нам робити нема чого, – сказав Едмунд з виглядом дойди. – У наші дні він був практично незаселеним та, скидається, залишився таким і досі. Більшість остров’ян живе на Дорні й на Аврі (так зветься третій острів). А на Феліматі лише пасуть овець.

– Тоді, мабуть, обійдемо мис і висадимося на Дорні, – сказав Дриніан. – Що