Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

чи леви вбивають одразу, чи спочатку бавляться зі здобиччю, як кішка бавиться із спійманим мишеням, і як при тому почувається мишеня. Водночас, як то буває у хвилини найстрашнішої небезпеки, він із приголомшливою ясністю помічав усе, що відбувалося навкруги. Краєм ока він помітив, що вершник, який мчав майже поруч на іншому коні, на зріст був невеликий, як то кажуть, ладно скроєний, його обладунки виблискували сріблом у місячному сяйві, а от бороди, гордості будь-якого таркаана, він чомусь не мав.

Це, власне, й усе, що встиг помітити Шаста, коли перед його очима вигулькнуло щось таке, сріблясте й пласке; наступної миті почулося «шубовсть», і не встиг він здивуватися, як у рота води набрав, справжньої солоної морської води. Це трапилося тому, що те, сріблясте й пласке, що перетнуло їм шлях, виявилося морською затокою, і тепер обоє коней борсалися у воді, намагаючись якнайшвидше дістатися протилежного берега. Ззаду їх підганяв той самий лячний левиний рик. Шаста, який сидів по коліна у воді, озирнувся і побачив велику кошлату мару на краю землі. Тінь була лише одна. «Від іншого лева, – подумав хлопчик, – ми, здається, відірвалися». А от сам лев, здається, вирішив, що здобич не варта того, аби мочити ноги, і плигати у воду слідом за кіньми буцімто не збирався. Коні тим часом уже дісталися середини затоки, як і раніше, бік у бік; попереду вже чітко виростав інший берег, а з ним – і надія на порятунок. Поки що таркаан ані словом не прохопився. «Але ж він неодмінно почне допитуватися, – подумав Шаста. – Неодмінно почне; як вийдемо на берег, так, либонь, і почне. І що ж мені відповідати? Просто зараз треба вигадати щось путнє!»

Та нічого путнього він вигадати не встиг, бо майже поруч почулися голоси.

– Ой, щось я вкрай зморилася! – сповістив перший.

– Не кажи дурниць, Гвін[1], – перебив інший. – У морі не зморюються, а, навпаки, освіжаються.

«Чи я марю? – подумав Шаста. – Чи справді ота кобила мовила щось людським голосом?»

Утім, розмірковувати довго йому не довелося, бо невдовзі коні копитами відчули дно та наввипередки рвонули до берега так, що аж вода заструменіла з боків від голови до хвоста, а потім під усіма вісьмома копитами зашаруділа галька, а ще за мить обоє коней вийшли на дальній берег затоки.

На превеликий подив Шасти, бажання про щось допитуватися таркаан не виявив. Більш того, у бік Шасти він навіть і не подивився, а навпаки усім своїм виглядом одразу дав зрозуміти, що єдине, що його цікавить – то якнайшвидше забратися геть. Так, певно, і сталося б, якби не Ігого, який заступив шлях іншій коняці.

– Фр-р-р… – форкнув він. – Тпру-у-у, кобилко! Чи довго ви збираєтеся видавати із себе дикунку? Я все чув – ви ж розумна кобила, з Нарнії, так само, як і я.

– А навіть якщо й так, яке твоє коняче діло? – нарешті озвався таркаан, загрозливо кладучи руку на рукоять шаблі.

Та попри удавану погрозу в голосі, Шаста одразу відчув, що не такий вже він страшний, отой таркаан, і навіть…

– Так це ж усього-на-всього дівча! – тільки й вихопилося в нього.

– А тебе це аж ніяк не обходить! – огризнувся «таркаан». – Якщо «усього-на-всього дівча», то ти – усього-на-всього нікчемне, та ще й неввічливе хлоп’я – можливо, навіть і раб, який втік від свого хазяїна, та ще й коня, либонь, поцупив.

– Чиє б нявчало, – гмикнув Шаста.

– Ніякий він не конокрад, – заступився за хлопця Ігого, – з тим самим успіхом ви можете обізвати мене дітокрадом, бо невідомо ще, хто кого викрав. А от щодо того, що моє коняче діло, а що ні – невже ви припускаєте, що я ладен пройти повз таку чарівну кобилку, яка, майте на увазі, є особою мого роду-племені, та ще й коли ми зустрілися на чужині! Це ж наче йти проти природи!

– Саме так, – погодилася та, що її звали Гвін, – проти природи не підеш.

– От притримала б ти язика, Гвін! – цитьнула на неї дівчинка. – Коли б не твій довгий язик, ми б у цю халепу не вскочили!

– Якщо «халепа» – це про нас, – зауважив Шаста, – то ми тут вас не тримаємо – полотном вам, як то кажуть, дорога!

– Авжеж! Тільки спробуйте-но нас затримати! – мовила, мов ножем відтяла, дівчинка.

– …От до чого сварливі та вперті істоти бувають оті люди, – мовив Ігого, звертаючись до Гвін, – достеменні віслюки! Ми ж з вами, як розумні… е-е-е… коні завжди знайдемо спільну мову, чи не так? Дозволю собі виказати припущення, ясна панночко, що ваша доля чимось подібна до моєї: викрали ще у лошацтві, запродали в неволю до Остраханства, і тут, у неволі, ви вже не перший рік.

– Саме так усе й було, – похнюпилася Гвін і навіть тихесенько схлипнула.

– То ви вдалися до втечі?

– Та накажи ж ти своєму коневі, нехай не пхає носа, куди не просять! – тупнуло ногою дівча.

– А от і не наказуй! – у свою чергу тупнула ногою Гвін, поводячи вухом. – Бо втеча не тільки твоя, Аравіс, а й моя! До того ж – і я в тому певна – благородний бойовий кінь нас ніколи не зрадить! Ми справді втікачі! Тримаємо шлях до Нарнії.

– Ми теж, тож, виходить, мета в нас одна, – кивнув Ігого, – та ви, мабуть, і самі вже здогадалися: коли в дорозі серед ночі зустрічаєш хлопчиська в лахміттях верхи на бойовому коні, якщо за цим щось і стоїть – то тільки втеча; так само як і те, що якщо серед ночі в дорозі зустрічаєш високорідну таркиню у братових, як на вигляд, обладунках, яка, крім того, занадто підозріло переймається тим, аби ніхто не пхав носа куди не слід, то перше, що спадає на думку, – то втеча. Якщо це не так, то я – не чистокровний бойовий кінь, а задрипана ряба кобила.

– Гаразд, – здаючись, махнула рукою Аравіс, – спіймали: так, ми з Гвін і справді втікачки і тікаємо саме до Нарнії. Але ж вам яка з того користь?

– У такому разі, – розсудливо мовив Ігого, – що нам заважає тікати разом? Сподіваюся, пані Гвін нічого не має проти супутника, який у дорозі може стати у пригоді, а коли знадобиться – й захистом.

– Тпру, тпру, зачекайте, зачекайте, – втрутилася Аравіс, – а чому весь час ти звертаєшся не до мене, а до моєї кобили?

– Даруйте, таркине, – відповів на закид Ігого і настовбурчив на неї вуха, – але краще вам позбутися ваших остраханських звичок. Ми, Гвін та я, вільні нарнійці, і якщо ви з нами тікаєте до Нарнії, то, гадаю, для того, аби теж бути вільною. Отож звикайте до того, що Гвін уже не ваша кобила, а вільна нарнійка. От