Джеймс Джойс - Улісс

похитав головою, наче лялька, струшуючи широкими крисами свого капелюха-панами, і заспівав веселенько-блазенським голосом:

Я — найдивніший на світі хлопак:

Мав матір-жидівку, а татом став птах.

Із Йосипом-теслею жить неохота,

То учнів зібрав і гайда на Голготу.

Тут він застережливо підняв палець:

Хто ж бовкне: не Бог я, для того сліпця

Не наколочу я з водички винця;

Хай воду той п ’є і довіку жадає,

Щоб стала вином знов водиченька тая.

Буцімто прощаючись, він швидко посіпав Стівенів ясеновий ціпок і побіг до краю урвища, махаючи руками, як плавцями чи крильми, наче збирався злетіти, і співаючи далі:

Прощай — запиши ці слова із словес,

Грицькові-Стецькові звісти: я воскрес!

Злечу я на небо — і плоть не завадить.

Злітаю! Прощайте, друзяки, прощайте! {38}

Пританцьовуючи перед ними, він прямував до сорокафутової кручі, вимахував крилоподібними руками, легко підстрибував, і його капелюх, схожий на головний убір Меркурія, дрижав на свіжому вітрі, що доносив до них його пронизливі вигуки, схожі на крики птахів.

Гейнс, який ішов поряд із Стівеном, посміювався на те стримано, а тоді сказав:

— Я вважаю, нам не слід сміятися. Блюзнить він трохи занадто. Сам я, так би мовити, не належу до віруючих. А проте його веселощі певним чином згладжують дошкульність цих дотепів, правда ж? І як він назвав цю річ? «Йосип-тесля»?

— «Балада про Ісуса-жартуна», — відповів Стівен.

— Ага, — здивувався Гейнс, — то ви вже її чули?

— Тричі на день після їди, — сухо відповів Стівен.

— Але ж ви не віруючий, правда? — допитувався Гейнс. — Тобто, віруючий у вузькому значенні цього слова? Творення з нічого, і чудеса, і Бог як особа.

— Мені здається, — сказав Стівен, — це слово має одне-єдине значення.

Гейнс зупинився і видобув гладенький срібний портсигар; на покришці його яскрів зелений камінець. Натиснув на нього великим пальцем і, розкривши портсигар, простягнув Стівену.

Стівен подякував і взяв цигарку.

Гейнс узяв і собі й закрив портсигар. Поклав його назад у бічну кишеню і витягнув із кишені жилета нікелеву трутову запальничку, розкрив її таким самим робом, і, припаливши свою цигарку, простяг вогник, прикриваючи долонею, Стівенові.

— Так, звичайно, — продовжив він, коли вони рушили далі, — ви або вірите, або ні, правда? Особисто я не спромігся перетравити ідею Бога як особи. Гадаю, ви її не обстоюєте?

— Ви бачите в мені, — відповів Стівен з похмурим невдоволеним виразом, — приклад жахливого вільнодумства.

Він ішов, чекаючи репліки співрозмовника, тягнучи за собою збоку ясеновий ціпок. Його гостряк легко ковзав по стежці, повискуючи біля ніг. Мій товариш, він за мною, гукає Стііііііііі-вен. Хвиляста лінія уздовж стежки. Вони йтимуть нею ввечері, повертаючися смерком. Йому потрібен ключ. Ключ мій, за помешкання плачу я. Але ж я їм його солоний хліб, не свій[8]. Віддай йому і ключ. І все. Він його попросить. Видно було по очах.

— Зрештою… — розпочав Гейнс.

Стівен повернувся до нього і побачив, що холодний погляд, який зміряв його, зовсім не ворожий.

— Зрештою, гадаю, ви спроможні звільнити себе. Мені здається, ви сам собі пан.

— Я слуга двох панів, — заявив Стівен, — англійського та італійського.

— Італійського? — перепитав Гейнс.

Причинна королева, стара і ревнива. Ану, навколішки переді мною…

— А є й третій, — додав Стівен. — Це той, хто дає мені сяку-таку роботу.

— Італійського? — повторив Гейнс. — Кого ви маєте на увазі?

— Британської імперії, — пояснив Стівен, паленіючи, — і святої Римської католицької апостольської церкви.

Гейнс зняв крихти тютюну, що пристали до спідньої губи,