Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 5. Зустріч (зі спогадів)

- Лійвем, зачекай! – крикнула жінка вслід юній дівчинці. – Повертайся у свою кімнату зараз же і сьогодні з неї виходити не смій. Поговоримо завтра.
Лійвем не зупинилася та навіть не підняла голову, вдаючи, що їй байдуже на погрози Вей Лайти.
Хоча кого дурити, як їй справді було начхати.
Але до кімнати, що її Вей Лайта виділила їй на проживання, вона повернулася.
Вей Лайта стала її наставницею зовсім нещодавно. Знайти спільну мову їм було важко. Раніше за нею приглядала інша жінка з цього ж дому, але та померла. Як би Лійвем сильно того не прагла, вона ще тоді була занадто молода, щоб покинути маєток, у якому росла з самого народження.
Була і між ними інша відмінність: Вей Лайта була людиною.
Чому до неї, майбутнього могутнього престола, приставили цю крикливу жінку, котра лише снувала коридорами як грозова хмара, що поняття майже ніякого про престолів не мала, було незрозуміло. По ходу свого дорослішання, хоч і Лійвем мало з ким спілкувалася, до неї дійшло, що тут усі були звичайнісінькими людьми.
А ось вона була єдиною, хто міг підбити найвіддаленіші мішені, не вступаючи в бій.
Почуття, що маєш більшу силу, ніж усі вони, значно розв’язувало руки. Не знаходячи у домі жодного авторитету, Лійвем і поводила себе як їй заманеться. Ніхто раніше не казав їй і слова.
Просиділа вона у кімнаті тільки декілька годин, аж доки не стемніло повністю. У такий час усі б вже мали спати. Та чого там таїти, як і більшість нічних охоронців отримували догану від Вей Лайти за сон на варті.
Лійвем взагалі сама ніколи не помічала, що коли-небуть хотіла спати. Можливо, це була ще одна особливість, яка різко вирізняла її серед людей.
Переконавшись, що на коридорі не було нікого, вона непомітно вийшла, турбуючись, щоб скрип дверей не видав її, і тихенько промайнула коридорами. За поворотом були сходи, по яким дівчина спустилася на перший поверх та вистрибнула у вікно на високу, м’яку траву. Тепер навіть якщо її хтось і помітить, то вже не поверне. Але варто сказати, що більшість вартових вже змирилися з картиною дівчинки, яка тікала посеред ночі. Якщо раніше про це відразу дізнавалася Вей Лайта, то тепер всі спеціально намагалися не помічати її, аби не мати справу із вічно невдоволеною наставницею.
Вей Лайту боялися ще більше, ніж Вель Сінбає, котра і була головою дому. Рідко коли вона з’являлася серед людей посеред білого дня. А якщо хтось і удостоївся честі глянути на цю пречисту і далеку від турбот жінку, котру супроводжував легкий аромат із прохолодних, свіжих  трав’янистих олій, ніколи не бачив, щоб вона хоча б раз підвищила голос чи кинула осудливий погляд, вже не говорячи про грубі слова. Вей Лайта ж була її другою замісницею.
На питання, що творилося у завше і безсумнівно ясній голові Вель Сінбає, коли вона дарувала їй цю посаду, будь-хто знизував плечима. Однак питати не наважувалися – на гнів Вей Лайти, яка і в той час вже водила з нею дружбу, не хотів наткнутися ніхто.
Гуляла Лійвем зазвичай недалеко і кожного ранку поверталася. Про більшість із її походеньок все-таки не знали.
Вийшовши за межі дому, вона сповільнила крок. Навколо нависала лише глибока темнота, що її освічували зорі та серп місяця, чиє золотисте сяйво лягало на місцевість. Гуляти вночі їй подобалося найбільше – було значно красивіше. 
Найпривабливішим місцем було для неї блакитне озеро неподалік. Зазвичай Лійвем обходила його разів п’ять, трохи сиділа на березі, а вже після поверталася.
Цього разу, вийшовши на пагорб, в очі відразу кинулася постать хлопця, що сидів до неї спиною. Її миттєво пробила цікавість і вона без роздумів майже бігом спустилася до нього. Ледь той, відчуваючи наближення, встиг обернути голову, як був застигнутий питанням:
- Привіт, як тебе звати?
- Жамін, а ти..? – дивлячись на її безтурботність, хлопець зніяковіло посміхнувся.
- А я Лійвем, - вона сіла поруч на кам’яну скелю та витягнула ноги. – Що ти тут робиш посеред ночі? Я тебе вперше бачу, та й до найближчих поселень тут далеченько.
- Повертаюся додому і захотів перепочити. До тебе, до речі, теж саме запитання.
- Та там взагалі довго історія, але я просто не хочу всю ніч сидіти у своїй кімнаті в темряві. Ти тільки уяви, моя наставниця заборонила у себе тримати не тільки лампи, а й все, що світиться загалом! – Лійвем трагічно розвела руками.
- Наставниця? – перепитав Жамін, злегка нахмурившись.
- Ага, - вона кивнула, - така зла особа, що і словами не передати, злиться на все, що я роблю, за виключенням тих моментів, коли я тихо сиджу у кімнаті. Останнім часом взагалі ніби з розуму зійшла, вже й намагаюся їй на очі не попадати.
- Тоді чому б тобі просто не лягти спати? І наставниця, може, була б добріша.
Лійвем скривившись глянула на нього так, ніби він говорив іншою мовою, та подавила в собі бажання висварити його.
- Розумієш в чому справа, я не зовсім людина. Я можу жити без сну чи їжі. Коли я розказала про це наставниці, знаєш, що вона відповіла?
Хлопець підняв брови та з цікавістю глянув на неї.
- «Якщо нудно просто сидіти, то лягай спати». У вас, людей, фрази вже наперед у всіх записані?
- І давно ти це зрозуміла? – Жамін проігнорував її запитання.
- Спочатку мною займалася ціла група няньок, які й прищепили мені сон. Але я виросла, пішла до однієї наставниці, і вже в неї з часом усвідомила, що не маю таких самих потреб, як люди. Вей Лайту це, напевно, хвилювало ще більше ніж моє тіло, але вона врешті-решт здалась.
- Що ти плануєш робити після того, як підеш звідти?
- Чесно, мені без різниці, аби тільки тут не залишатися. Інколи лізуть думки, що всі, хто виростає в цьому місці, в кінці повертаються, щоб також працювати тут. Та мене від них вже сіпає.
- Ось як, - кивнув Жамін та відвернувся, дивлячись в далечінь.
Лійвем тільки щось пробурмотіла у відповідь і схилила голову. Він нагадав їй про одні із найгірших тем для роздумів: про те, що буде після того, як їй буде дозволено покинути домівку. Як та, хто мала незвичайні здібності, разом із гордістю, Лійвем так і не знала як бути з цим. Люди взагалі приймуть її? Чи є ще хтось такий, як вона? І щодо здібностей…
- Хочеш дещо покажу? - Жамін знову перевів погляд на неї та кивнув. Вона підсунулася ближче до озера і опустила руку ледь-ледь торкаючись води. – Дивись.
Там, де були її пальці, з-під води раз за разом почали виринати бульбашки. Здавалося, що вода просто почала закипати.
- Хочеш торкнутися? – єхидно запитала Лійвем, готова в будь-який момент відсмикнути руку Жаміна, якщо тому і справді закортить спробувати.
- Ні, не хочу, - він похитав головою та посміхнувся, розділяючи її веселий настрій, - струм, так?
- Гей, як ти..? - вона склала руки на грудях, хмурячись.
- Відразу видно.
Пара хвилин минули в тиші, яку розбавляв тільки шум води. Першим перервав її Жамін:
- Мені вже час повертатися, - він піднявся з каменю, а розгублений погляд Лійвем прослідкував за ним.
- Та ні, залишися. До ранку ще довго, я ж з нудьги помру. – дівчина схопила його за руку, не даючи зробити ні кроку.
- Мені шкода, але може, ще колись зустрінемося.
- Давай я піду з тобою? – різко запропонувала вона.
- Ні, Лійвем, я не можу, - він хотів скинути її руку, але раптом згадав, що ще хотів сказати. – До речі, тобі не варто ось так кожному зустрічному розказувати про себе, не всі люди бажають тобі добра.
- Гаразд, але тільки якщо ти й завтра прийдеш, – Жамін їй коротко кивнув і попрощавшись, пішов. Лійвем тільки помахала йому вслід. – Буду

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍