Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 6. Він повернувся вночі (зі спогадів)

В одну з ночей, Лійвем, що вибралася через вікно відразу як загасили останній ліхтар, знову зустріла Жаміна на тому самому місці.
Як і минулого разу, вони сиділи біля озера, розмовляли, а розійшлися ближче до світанку.
Чим більше проходило часу, тим більше змінювалася поведінка Вей Лайти. Що саме з нею відбувалося… Сказати важко.
- Знаєш що? Вона сьогодні заперлася у себе в кімнаті, і я подумала, що вже хай там. Ну так ні, вона мені заборонила із покоїв взагалі висовуватися! Позбирала сторожів зі всього дому і приставила до мене. Тільки біля входу в кімнату чоловік двадцять стояло. Вже думала, що не прийду сьогодні, але як тільки, як я зрозуміла, Вей Лайта заснула, прийшла інша жінка і розігнала увесь їхній той незаконний конвой. Треба ж було щоб хтось оберігав дім вночі, - з цих слів і почалася їхня зустріч.
- Звучить трохи страшно, тобі не здається? – Лійвем погоджуючись різко закивала. – Можливо, краще було б послідувати її… трохи дивним порадам?
- Жартуєш? Та вона просто збожеволіла! Я ж ще з самого початку знала, що щось не так. А ось, що виявилося. Навіть не знаю, що далі буде. Кожен день не здогадаєшся, що вона вдумає викинути сьогодні. Мені, - дівчина примружила очі і Жамін вперше бачив як вона зам’ялася, - трохи лячно.
Він підсунувся ближче та взяв її руку у свою.
- Якщо що, ти можеш розраховувати на мене.
Лійвем посміхнулася, відчуваючи як інша його рука притиснула її до себе, а губи торкнулися щоки.
***
Наступної ночі Лійвем трохи запізнилася. Здалеку помітивши її силует, Жамін оторопів та кинувся до неї.
Майже весь її одяг був залитий багряною кров’ю. Подекуди вона потрапила на тіло. Вона не підіймала на нього порожній погляд, голова так і залишалася нахилена вбік. Сухі губи привідкрилися, і тихим, надламаним голосом Лійвем мовила: 
- Вей Лайта мертва.
Це було сьогодні після заходу сонця. Вей Лайта вибігла на коридор, самостійно закрила кімнату Лійвем та спотикаючись, побігла далі, до головного залу. Здійнявся галас, ліхтарі поволі знову почали запалюватися по всьому домі.
Кидаючись із кутка в куток, вона раптом впала на підлогу та заспокоїлася. Навколо неї вже потроху збиралися наставниці та сторожі, але всі стояли осторонь, боячись підійти.
Серед них була і Лійвем. Вона спостерігала за нею з того моменту, як вона мала б закрити її у кімнаті.
Лійвем у цей час була поверхом вище, та Вей Лайта цього не врахувала.
З кожною миттю, її тіло все сильніше проймало тремтіння. А вже далі все ніби в напівсні: стелю пробило потужним скупченням енергії. На місці пробитих дощок миготів промінь світла, котре в одну мить осліпило всіх.
Цим же сплеском розірвало світ перед очима. У ньому ввижалися їй образи людей… Чи не людей? Занадто дивними вони здавалися. Усі кричали, метушилися і розбіглися на всі боки. За ними тепер можна було розгледіти руїни будівель. В наступну мить із неба щось дрібне осипалося, і відразу здіймаючись в повітря, розлетілися уламки. Погляд застелило пилом.
Як раптом він з’явився, так само і розсіявся. На його місці залишився тільки довгий меч, що наскрізь пробив спазмуюче тіло Вей Лайти.
Мертва. Лійвем розгледіла це відразу, а потім з’явилося усвідомлення; вона згадала.
Струм.
Той самий, що його вона пустила по воді, коли вперше зустріла Жаміна.
Розрубана плоть звивалася під електричними імпульсами, які йшли від меча, вже самостійно розриваючись на шматки. Шкіра здригалася від них, намагаючись відділитися сама від себе. Будь-яка мала тріщина переходила у глибоку рану. І це все супроводжувалося її кров’ю, яка бризкала на всі боки.
Жінка, що по старшинству йшла відразу після Вей Лайти, наказала усіх розігнати спати по кімнатах. Навряд чи хтось міг би заснути в цю ніч. У залі залишилася тільки вона і декілька гвардійців. Лійвем вперше не хотіла виходити із дому; назовні ні душі, ні жодного ліхтаря, кругом стояв сивий туман, а через хмари не було видно ні місяця, ні зірок. Але і тут вона залишатися не могла – не після того, що трапилося.
Увесь шлях Лійвем відчувала себе ніяково. Тиша змушувала триматися на сторожі, і тільки завивання вовків подекуди розганяли її. Хоч і легше не ставало
Більшу частину часу вони просиділи одне біля одного не вимовляючи ні слова. Між ними пролунало тільки декілька коротких звичайних фраз і незабаром прощання. Лійвем тільки і думала як би чим скоріш повернутися. Їй хотілося вірити, що пройде час і воно приживеться, все стане на свої місця.
Але після тої ночі, Лійвем Жаміна більше не бачила.
***
Лійвем хотілося б думали, що в наслідок пережитого, у неї з’явилися  галюцинації. Але вона виявилася реальною. Аж занадто.
- Мене звуть Соларія. Тепер я буду твоєю наставницею.
Це виглядало як дурний плід скаліченої уяви. Навіть якщо брати до уваги тільки її зріст – Соларія була вище усіх дверних прорізів у, тепер вже колишньому, домі.  До них не могли дотягнутися найкраще складені сторожі. Набагато вище.
Вона прийшла на наступний день після смерті Вей Лайти, і в цей же день забрала її з собою. Після того, що трапилося вночі, Лійвем увесь час тільки і літала в думках; Соларія терпіти не могла цього пустого погляду, що дивися десь вдалечінь, у небо, на дерева, але тільки не на неї. Вона не бажала слухати інших слів і своїм владним голосом вторила тільки своє.
Як Лійвем розуміла вибір у неї то був, але вибирати було ні з чого.
- Вбивство тієї жінки справді стало ударом для всіх цих людей, а тому і маєток скоро будуть закривати. Не підеш зі мною – опинишся на вулиці.
А якби вона навіть хотіла залишися сама, для розмірковувань у неї часу не було.
- Ні, я не хочу з вами йти.
- Збирай речі, якщо хочеш щось взяти.
Соларія не відповідала на її відмову, вона лише проявила свою ласку, даючи трохи часу. Розуміти, що назавжди покидаєш дім, у якому провела усе своє життя було важко. Тільки от її почуттів і не намагалися розділити.
Це трапилося занадто швидко. Вже скоро її очі витягнулися у безмовному здивуванні. Перед нею розгортався величезний маєток, що був більше минулого принаймні в тричі – і це тільки передня частина. Усім двором просягалися величезні дерева із пишними кронами фруктів.
Звикати до цього було набагато легше, ніж спершу думала Лійвем.
Була ще одна важлива деталь, котру вона просто не могла не помітити.
Соларія людиною не була – це стало ясно ще при першій зустрічі. Але навіть так, думка, що вона могла бути така ж, як Лійвем і близько не лізла в голову. Вийти з образу єдиної та неповторної стало її особистою, непосильною задачею.
Про перші дні не було чого особливого сказати – всі вони здавалися одноманітними. Лійвем не виходила з кімнати навіть на прохання Соларії, чим та була категорично невдоволена. Лежачи на м’якому ліжку серед пір’яних подушок не хотілося нічого. Заборони на лампи вже не було, але у кімнаті царювала повна темнота.
У ній ховався зовнішній світ, залишаючи Лійвем віч-на-віч із собою. Вона не припиняла обдумувати все: починаючи зі вбивства Вей Лайти до Соларії, а можливо, варто було б почати від свого народження.
За ними, перед очима стояв образ Жаміна. Тепер виходило, що вони більше не зустрінуться? Саме це було прийняти найважче. Скільки разів вони бачилися? Можливо, що лише кожну ніч останнього місяця, але вона занадто багато йому розказала. Стільки відвертих розмов промайнули між ними, стільки сміху і  сліз розтануло…
Вперше Лійвем відчула себе «людиною», навіть коли нею не була.
А ось кого із себе представляв Жамін, вона не здогадалася, а раніше – не цікавилася. Здавався людиною, але чи могли люди змушувати землю під ногами здригатися? Чіткої лінії, котра б розділяла її та інших не існувало. Лійвем майже нічого не знала про людей, окрім почуття, що вони викликали: страх. 
Коли вона сама не хотіла виходити до Соларії, Соларія приходила до неї сама.
- Сьогодні було засідання ради Алаґарди, - вона не чекала на відповідь і тільки сіла поруч із нею. – Нещодавно не стало престолу вітру. Це мені дещо нагадало, і я б просто не могла не поділитися цим з тобою. Люди і престоли зовсім по-різному відносяться до загибелі собі подібних. Бувши разом із людьми достатньо довго, ти відповідно чимало від них перейняла. Смерть Вей Лайти засмутила тебе. Як людини людину. Але це тільки на словах. Вель Байє говорила про неї з не меншою байдужістю, ніж я сьогодні. Я прожила достатньо, щоб дізнатися як це, а ти – ні. Із десяти престолів на зборах було тільки двоє. Сповіщення про смерть були надіслані всім, але ніхто і слова про це не сказав. Поки що її місце пусте, мине ще трохи часу і через декілька років, його займе її нащадок. Це те ж саме, що і діти для людей. Тобі не варто сумувати за Вей Лайтою хоча б тому, що ти – престол. Для тебе це неприродно.
- Що таке рада Алаґарди? – неочікувано линуло з-під ковдри. Лійвем виринула з неї та сіла на ліжко, підтягнувши ноги. В її очах світилася боязка цікавість. – І престоли? Вей Лайта майже ніколи нічого мені не розказувала.
- Тому що вона нічого не знала. Майже нічого. Мені шкода, що так вийшло, але це повинно було бути так. Ми престоли, покровителі елементів. Наша ціль – захищати людей, слідкувати за ними та навчатися у них. Про наше існування вони не знають. Лійвем! Світ за межами і цього, і твого колишнього дому зовсім різний! Він геть не такий, до якого звикла ти! Лійвем, це і є їхній світ.
Соларія замовчала і ривком простягнула руку, хапаючи Лійвем за плече. Вона, застигнута зненацька, перелякано відсахнулася.
- Вибач, - Соларія помарніла, - мені потрібно було б краще контролювати себе. У будь-якому випадку, з людьми нам зближуватися не варто. Було б краще, якби взагалі ніхто не знав про нас, але це неможливо. Ми, врешті-решт, ділимо одну планету. Престолів не так багато, тому це було найправильнішим рішенням. Рада Алаґарди була створена, щоб ми могли триматися разом. Ти зрозумієш це лише тоді, коли сама станеш її частиною. Нескінченно довго я можу розказувати про раду, престолів, але потрібно буде пережити це самостійно. Ти тільки починаєш свій шлях, все ще попереду.
Наступного світанку їй вперше захотілося вийти. Чотири стіни мрякою нависали над нею. Темнота, котра її раніше ховала в собі, тепер тягнула свою кігтясту руку, щоб обхопити шию та задушити, просто так, на потіху.
Соларія ніби тільки цього вичікувала і дивним чином виявилася поруч.
- Може бажаєш вийти на вулицю?
Лійвем не розпитувала, мовчала і тільки кивнула головою. Втрачати їй уже не було чого. Соларія таки виявилася привітною.
- Тобі, як престолу блискавок і грому ще стільки всього прекрасного треба буде пізнати. Хотіла б також повернутися в ті дні, коли я не знала зовсім нічого про цей світ.
- Я вже всього навчилася сама. Мені це більше не потрібно.
- Ось як. Дивись, - Соларія зупинилася та вказала на великого птаха. Той сидів на вітці дерева та чистив своє розкішне білосніжне пір’я, - зможеш збити його з гілки?
Лійвем гордо піднявши голову, виступила вперед.
- Звісно, і не таке робила.
- Ні, - Соларія схопила її та плече та потягнула назад. – Звідси, ближче не підходь.
Дівчина розгубилася, але все-таки залишилася на місці. Пекуча енергія пронизила усе тіло та в ту ж мить вийшла через долоню. Руку чуттєво мотнуло назад, але вона цього не побачила. Один, два…
Нічого.
Птах так і продовжив безтурботно сидіти.
Не дотягнулася?
Лійвем відразу повернулася в стійку та спробувала ще раз, але тепер із зарядом, рукою пройшовся ріжучий біль. Вона відразу притиснула її до грудей, на ходу обдивляючись. Хоч по відчуттях їй ледь не розірвало долоню, ні єдиного пошкодження, ні краплини крові не було. Найгірше стало, коли в очі впала Соларія, що уважно спостерігала за нею, навіть не кліпаючи.
- Зачекай трохи, я ще не починала…
- Досить, я побачила.
- Як? – Лійвем здивовано підняла брови, тяжко дихаючи.
- Колись і ти навчишся, - її посмішка стала ще ширшою. – Сконцентруйся не тільки на руці. Якщо зможеш енергію тіла відати разом з зарядом, тоді буде легше.
Вона одразу повернулася, але залишилася стояти на місці. Тиск чуттєво осів під шкірою, і нею вона майже що відчула іскри у повітрі. Одна мить – і птах жалібно впав із раненим крилом. Так було навіть легше, ніж коли вона робила це раніше.
- Чудово, - єдине, що прозвучало за спиною.
***
- Щось тут не складається. Раніше казала, що престолів десять, але ти вже назвала навіть більше.
- Я приємно здивована, що ти підмічаєш такі речі, але не скажу,  що не очікувала цього. Насправді їх всього тринадцять, але ти ще повністю не стала ним, престол вітру поки покинув нас, і ще я тоді не порахувала себе.
Соларія знала багато. Наскільки, що ставало лячно. Починаючи від устрою ради Алаґарди, закінчуючи навичками управління блискавицею.  Декілька годин проведених разом пролетіли непомітно.
Як тільки сонце закотилося за обрій, а його проміння поблякло, вона дозволила Лійвем повернутися у кімнату та пішла разом з нею. Дорога, котрою вони поверталися назад була не та, що раніше. З-під прокладеної бруківки зеленіла трава, а вздовж подекуди стояли поодинокі ліхтарі. Побачивши невпевнений погляд, що оглядав кожен бік, Соларія зітхнувши, пояснила:
- Маю ще дещо, що я повинна тобі показати.
Вона звернула з тропи, змушуючи Лійвем прямувати за нею. Декілька кроків – і її очі засліпило світлом
Мимоволі вона примружилася, намагаючись розгледіти хоч щось і скоро помітила обриси скляного купола. Під ним тягнулася тінь від руків’я меча. Його різьблену поверхню прикрашали численні вирости, що віддавали фіолетовим і…
- Нагадує щось? – ніби між словом прозвучало запитання від Соларії.
Це він. Сумнівів немає.
- Це той, що… - Лійвем запнулася на імені та збентежено прокліпала очима. Стільки запитань назріло в одну мить, що вона не змогла озвучити хоча б одне.
- В той день коли ти займеш місце свого престолу, Блискавковідвід стане твоїм. Це ім’я цього меча.
Лійвем опустила голову і перед очима з’явилася та ж картина, яка постала перед нею в ту ніч, коли цей самий Блискавковідвід проломив стелю, декілька поверхів і без проблем розрубав людину на двоє. Її кістки, її м’язи – розтрощив як трухляве дерево.
Вона хотіла, справді хотіла запитати у неї: чому? Але знайшла сили тримати язик за зубами – спершу це треба було обміркувати на самоті.
Соларія перша не говорила, а тільки відправила її відпочивати.
***
 Насамперед, що Лійвем відчула вперше взявши до рук Блискавковідвід, це страшенну енергію, яка ледь не обпалювала шкіру. Як сказала Соларія, звикнути до цього можна швидко, він відчує минулого власника. 
- Головне: не втрачай над ним контроль, - вона також додала. – Я б не сказала, що Блискавковідвід це живе створіння, але щось схоже на розум у нього безперечно є. Те, що ти відчуваєш – його спроби взяти над тобою верх над тобою. Навіть не думай ослабити хватку, інакше він втіче. Я чула, ти застала смерть Вей Лайти на власні очі. Це й стало наслідком того, що він не був під належним доглядом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍