Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум'я Частина 2 – Туманні Острови , Svitlana Anosova

Глава 6: Вільям та Міневра Ле Досьє

Крижаний вітер пронизував до кісток, змушуючи їх зціплювати зуби. Гострі пориви холодного повітря били в обличчя, немов попереджали, що ця місцевість не підвладна людям. Важкі камені, вкриті тонкою плівкою льоду, змушували кожен крок бути обережним, адже один невірний рух міг коштувати життя. Холодні вітри безжально обдували Вільяма і Міневру Ле Досьє, коли вони йшли крізь гірський хребет, ховаючись під важкими плащами. Щоразу, коли вони зупинялися перепочити, перехоплювало подих від нестачі кисню та відчуття негостинності цього краю. 

Стародавній храм мав бути десь поблизу, захований у таємничих печерах, захищений чарами, що стримували простих смертних. Проте Вільям відчував: саме тут прихована сила, яка зможе звільнити його доньку Августу від впливу дракона. Мовчання між ними здавалося водночас і гнітючим, і красномовним. Кожен розумів, що від успіху їхньої мандрівки залежала доля не лише Августи, а й усього королівства. 

— Ми близько, я це відчуваю, — прошепотіла Міневра, вдивляючись у тьмяне світло, що пробивалося крізь густий туман і пролітало над скелями, ніби примарне полум’я. Її слова тонули в шурхоті вітру, але Вільям почув їх так, ніби вони прозвучали в тиші. Він коротко кивнув у відповідь. Навіть ця маленька дія забирала силу — гірське повітря ставало дедалі розрідженішим. 

Міневра відчула, як холод пробіг по її шкірі, але це був не звичайний гірський вітер. Це було щось глибше — давнє, невидиме, проте відчутне, ніби сама темрява доторкнулася до її душі. Повітря раптом стало важчим, наче попереджаючи, що вони наблизилися до сили, яка не повинна була прокидатися. Її серце забилося швидше, а рука мимоволі стиснула край плаща. 

– Вільяме… ти відчуваєш це? – прошепотіла вона, але її голос здригнувся. В голосі Міневри відчувалася тривога, якої вона намагалася не показувати. 

– Щось небезпечне прокидається навколо. 

Вільям, приховуючи власне хвилювання, дивився на холодні скелі, що підносилися довкола, немов стражі, поставлені на захист від чужинців. Він краще за будь-кого знав, що означає магічна війна, бачив наслідки забутої сили та як вона спопеляє душі тих, хто прагне її контролювати. Проте страх за доньку був сильніший за острах перед невідомим. 

Коли вони підійшли до входу в печеру, на кам’яних воротах храму проступили древні знаки. Вони почали пульсувати слабким синюватим світлом, немов вітали непроханих гостей або перевіряли їх на відданість. Темні символи, витесані в камені, здавалося, потроху пробуджувалися, відчуваючи присутність нових відвідувачів. З кожним кроком гул усередині печери наростав, неначе саме серце гір відгукувалося на їхню появу. 

Пройшовши всередину, Вільям і Міневра відчули, як повітря насичене силою, що була давно забута й старанно прихована від людських очей. Придушене відлуння кроків віддавалося в кам’яних стінах, створюючи враження, ніби за ними крокують невидимі тіні. Статуетки драконів, застиглі в камені, дивилися на них із мовчазним осудом, нагадуючи про жертви, принесені в давні часи для ув’язнення цієї магії. Серед моторошних силуетів статуй можна було розгледіти зламані частини — свідчення руйнівних спроб якогось божевільця чи відчайдухи дістатися до сили храму. 

На стінах мерехтіли напівзотлілі магічні знаки, їхня яскравість здавалася тінню від давньої слави. Колись ці символи, ймовірно, сяяли сліпучим світлом, запечатуючи величезну силу всередині храму. Тепер же вони світилися лише слабким відблиском, ніби попереджали: «Усе ще не пізно повернутись». 

Вільям відчув, як щось пробуджується довкола них — неначе крижаною хвилею накрило простір, а в повітрі почав вібрувати дивний, неясний звук. Він підійшов до стародавнього вівтаря, що був прикрашений кристалами, темними, наче глибини чорнильної ночі, і вигукнув стародавні слова, намагаючись пробудити ту силу, яка могла б змінити хід подій. Його голос відлунював по стінах, змішувався з гулом вітру та здавалося, перетворювався на пісню, яку могла зрозуміти лише сама темрява. 

Раптом Міневра помітила старий манускрипт, залишений біля вівтаря. Його сторінки, вкриті товстим шаром пилу, відкривалися лише тим, хто мав силу чи відвагу розбудити древню магію. Пропалені кути сторінок свідчили про спробу знищити ці знання, проте вони вціліли. Міневра обережно розгорнула манускрипт, намагаючись не пошкодити крихкі листи, і почала читати слова, які пробудили тихі голоси духів, що захищали це місце. 

– Ти знаєш, що ці сили можуть принести непередбачувані наслідки, — здавалося, древні духи промовляли прямо в серце, проте Міневра не зупинялася. Вона швидко перекладала давні рядки, губи стискалися від напруги, а погляд ставав усе більш заглибленим і зосередженим. Із манускрипта виходило відчуття чужої присутності, ніби в ньому жив власний розум. 

Вона була готова на все, навіть на зраду давнього союзу з бароном Градовським, якщо це допоможе врятувати доньку. Виснажлива подорож, небезпечні зустрічі та політичні ігри – усе це тьмяніло порівняно з тим, що було поставлено на карту. 

– Ми лише хочемо звільнити нашу доньку. Вона не повинна бути заручницею дракона та його… його дружиною, – Міневра озвалася майже пошепки. Її голос, хоч і тремтів, сповнювався рішучістю. Вона ще раз провела долонею над сторінками манускрипту, ніби хотіла відчути живий трепет написаних там слів. 

Дух-охоронець, який звучав то глибоким відлунням у стінах, то нищівним шепотом за спиною, наче задумався, а тоді мовив:
– Ваша донька — вже частина долі, більшої за вас усіх. Але якщо ви готові пожертвувати частиною своєї душі, магія може здійснити вашу волю… хоча і не без наслідків. 

Погляд Вільяма затверднув — він знав, що тепер немає шляху назад. Життя його доньки завжди було для нього всім: з тих пір, як маленька Августа зробила свої перші кроки, він клявся захищати її. Жадоба влади чи страх перед потойбічним його не зупинять, якщо на кону стоїть доля дитини. 

– Якщо це єдиний спосіб звільнити Августу від цього клятого союзу з драконом, то я готовий ризикнути всім, – промовив він рішуче. – Пам’ятай, що її майбутнє вже вирішили ми – вона мала стати дружиною сина барона Градовського, і я досі маю намір виконати це. 

Його слова прозвучали як незворотний вирок: час коливань минув. І що б не крилося в глибинах стародавніх печер, Вільям не відступить. Не зараз, коли можна повернути Августі свободу від прокляття дракона і спрямувати її долю в те русло, яке він давно спланував. 

Сили, які вони пробудили, могли змінити не лише їхню долю, а й долю всього королівства. Напруга в повітрі стала відчутною на дотик — ніби невидимий покров стискав кожен подих, сповнював груди холодним передчуттям. Несподівано світло розлилося з кристалів, сліпуче й пульсуюче, й тінь величезного духа здійнялася над ними, неначе привид із минулого. 

– Хто осмілився розбудити магію, що була запечатана у віках? Чи знаєш ти, смертний, якою ціною за це заплатиш? – голос пролунав раптово, він водночас виходив звідусіль і не мав жодного видимого джерела. Він був частиною самого храму, його фундаменту та стін. 

Темрява здригнулася, й з неї виросла тінь – висока, велична, страшна. Вона коливалася, ніби полум’я, але це не був рятівний вогонь, який зігріває. Це було полум’я, що несло біль і руйнувало все, до чого торкається. Повітря стало пекучим, сухим, а горло запекло, немов вони вдихнули жар, що спопеляв легені. Кожен вдих віддавався гіркотою, а серця стискалися від невидимого тиску. 

– Ви… знову порушуєте рівновагу, – гримів голос, у якому можна було вловити нотку древнього докору. 

Але Вільям не відвернув погляду. Він відчував жагучий порив всередині — бажання врятувати доньку, перемогти невідворотну долю. Міневра бачила у Вільямових очах поєднання страху й сміливості. А страх не завжди є слабкістю, іноді він стає рушійною силою. 

У цей самий момент вони ще не знали, що барон Градовський, лишившись у своєму замку, вже починає сумніватися у своїй вірності. Жадібність за землю, обіцяну королем-драконом, поволі підштовхувала його до зради. Він відчував, що змінюються розклади сил, та шукав свою вигоду в цій новій небезпеці. 

Поки ж між кам’яними стінами храму Вільям та Міневра Ле Досьє стояли перед пробудженою прадавньою сутністю. Стук їхніх сердець зливався з давнім гулом магії, а тінь, що здійнялася над ними, ніби схилялася до якогось рішення. Рівновага була порушена, і тепер від них залежало, чи вдасться відновити її або ж навпаки — зруйнувати світ, до якого вони звикли. 

Тим часом перші іскри магії, розбуджені з кристалів, уже почали змінювати реальність, згинаючи простір храму в непевні спіралі. Надломлений камінь під ногами Вільяма заскрипів, неначе скаржився на втрату спокою. Вони обоє знали: дорога назад відкрита, але чи наважаться вони повернутися, коли мета здається такою близькою? 

Розпечений вітер обпікав обличчя, невидима сила штурхала в груди, змушуючи зупиняти дихання. І в тій короткій миті — у цьому вирі страху та сподівань — Вільям і Міневра зрозуміли, що їхній вибір уже зроблено. Залишилося тільки дізнатися, якою буде ціна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍