Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 1.4

— Послухай, — врешті сказала Ася, — я знаю, зараз із замовленнями важко, та це зміниться, чуєш? Може мені варто поговорити з Марком? Його батьки могли б прикрасити будинок твоїми картинами на майбутній вечірці. Впевнена, тоді гості обов’язково захочуть з тобою познайомитися!

На мить я серйозно задумалася. Це і справді могло б спрацювати.

Сім’я Марка, її чоловіка, була доволі заможною та впливовою, тож мали відповідні зв’язки, та… Ні. Ні, не варто навіть думати про це.

Звісно, вони хороші люди. Ми познайомилися трохи більше року тому, перед Різдвом, і, спостерігаючи за ними, я могла сказати, що подрузі дуже пощастило з майбутніми свекрами.

На відміну від більшості багатіїв, яких я зустрічала, вони були… Щирими. Не зверхніми. Добрими.

Звісно, якби Ася попросила їх про допомогу, вони б не відмовили. Але це була ще одна причина відмовитися.

Я не хотіла їх використовувати. Не хотіла використовувати Асю чи Марка, що і без того забагато для мене зробили. Це ж бо саме вони допомогли мені розплатитися з сусідами після того, як я затопила декілька поверхів та почала отримувати від них погрози.

Сума була захмарною, і, навіть скориставшись усіма своїми заощадженнями, я не могла покрити бодай половину. А чекати, доки я дістану ще, ніхто не хотів. Нікого не хвилювало, що гроші, яких нема, не візьмуться з неба тільки тому, що мені погрожують судовими позовами, підпалом, чи тим, що сусідський шпіц роками справлятиме свої справи на килимку під моїми дверима.

Тож в мене просто не було іншого вибору, крім як погодитися на допомогу.

Та, звісно, я збиралася усе повернути. Кожен місяць я відкладала певну суму грошей, і, попри запевнення, що це може зачекати, і взагалі, що їм байдуже, чи поверну я ці гроші, відправляла на їхній спільний рахунок, залишаючи собі рівно стільки, щоб вистачало на життя… Чи на виживання.

— Не відмовляйся відразу. Просто подумай про це, гаразд?

— Гаразд, — збрехала я, — Я подумаю.

Останнім часом я постійно брешу.

— До речі, не хочеш зустрітися в наступні вихідні? Ми могли б кудись сходити, чи, якщо хочеш, посидіти вдома.

— Так, це і справді звучить непогано, — м’яко всміхнулася я.

— Чудово! В такому разі я тобі напишу і ми все вирішимо!

Після розмови з Асею мені мало б полегшати, та натомість я відчула провину.

Якби я погодилася на те замовлення, могла б скоріше розплатитися з нею та Марком, і це гризло мене. Породжувало сумніви. Нагадувало про візитку Артура, що раптом ніби поважчала в моїй кишені. Та здоровий глузд був сильнішим.

Врешті я сказала собі, що з часом обов’язково отримаю інше замовлення, або ж продам якусь із наявних картин. Знайду ще один підробіток…

Я впораюся.

Так, буде складно, і, певно, це займе деякий час, та…

Боже, кому я брешу? Я у відчаї. Я змучена. Втомлена. Я не малювала вже близько півроку, і, якщо так піде і далі, взагалі забуду як тримати в руках пензлі. А це дуже-дуже важлива частина мого життя.

Чи принаймні було його важливою частиною до тих пір, поки приносило гроші.

Інакше кажучи, насправді я була готова погодитися на будь-яку пропозицію, котра дозволила б мені змінити кав’ярню на художню студію. Я була така голодна до цього, що могла б закрити очі на будь-які недоліки, в тому числі на ризик потрапити до підвалу якогось психопата.

Мені було байдуже, чи читає він “Атлант розправив плечі”, чи носить жіночу білизну, і чи слухає нудні подкасти з особистого розвитку на шляху до офісу.

Ну гаразд, останнє — це вже трохи занадто, але я була готова змиритися і з цим.

Я хотіла знову, трясця, малювати щось, крім квіточок на проклятій каві, і була готова продати за це душу самому Дияволу.

Я була на межі, і боролася сама з собою.

А тоді мені зателефонувала Анна. Власниця кав’ярні і за сумісництвом — моя начальниця.

Зазвичай вона не турбувала мене у вихідні, поважаючи мій особистий простір, і я була за це вельми вдячна. Особливо після невдалого досвіду на минулій роботі.

Я здивовано кліпнула, не зводячи погляду з екрану, а тоді прийняла виклик.

— Анно? — перепитала я, — Доброго дня, щось сталося?

Судячи зі сторонніх шумів, вона була на вулиці.

— Діано! Вітаю! — голос її був дещо схвильований. Навіть дуже. І це, як на мене, було поганою ознакою, — Справа в тому, що… — вона ковтнула, а тоді уривчасто видихнула, намагаючись вирівняти дихання, — Так вийшло, що ми зачиняємося. Мені дуже-дуже шкода. Я розумію, що це неочікувано і як важко зараз знайти роботу, та правда в тім, що я просто не можу платити оренду, і…

Я завмерла, тримаючи телефон біля вуха. Мене оминали інші відвідувачі магазину з візками та кошиками, повними продуктів, а я дивилася на дешеві пластівці, котрі була змушена їсти на сніданок ось вже третій місяць поспіль, і думала про те, що незабаром не зможу дозволити собі і їх.

Моя тепер вже колишня начальниця ще якийсь час вибачалася і запевняла, що обов’язково сьогодні ж виплатить мені мою заробітну плату за останні дні, я збрехала, що зі мною усе буде гаразд і сказала, що мені було дуже приємно в неї працювати, а тоді поклала слухавку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍