Юне Люмен - ЗалишенІ, Юне Люмен

3.

Невисока блондинка з волоссям, зібраним у акуратний пучок сиділа на кухонній табуретці, закинувши ногу на ногу. На колінах мирно лежав строкатий кухонний фартух.

Судячи з кількості посуду на плиті, жінка готувала щось і сіла відпочити.

Тонка рука утримувала чорний телефон біля вуха, поки її господиня жваво обговорювала останні новини.

- Ладо, я просто втомилася... - Скрушно промовила домогосподарка, прикладаючи вільну руку до чола. - Я не знаю, у чому моя провина. Вона зовсім некерована.

"Вся у батька", "копія", "батьківське поріддя"... І це не всі порівняння, якими Ангеліна, мати Аліси, нагороджувала свою дитину.

Дівчинка, яка жодного разу не бачила свого батька, ніколи не могла уявити людину, на яку вона змогла б бути схожою, немов дві краплі води.

"Потвора, негідник, зрадник і подонок!" – саме таку словесну характеристику дала Ангеліна батькові своєї дитини.

 

Саме з цим Алісі довелося звикнути з самого дитинства. Змиритися з тим, що вона як дві краплі схожа на "виродка, негідника, зрадника і подонка".

Анхім неодноразово доводилося відстоювати свою честь: на подвір'ї, у школі, в музикальній школі, яку вона так і не змогла закінчити.

Саме це було головною причиною занепокоєння матері.

Ангеліна, яка одного разу полюбила Сергія саме за його силу духу, зухвалість, непокірність і вольовий характер, усіма силами ненавиділа його відлуння у своїй юній дочці.

Їй хотілося виростити ніжну принцесу, що носитиме повітряні сукні, любити незабудки і слухатиме Баха з вінілових платівок.

Замість принцеси виросло щось, що любить зброю, самотність і Рамштайн. Але й цю дитину вона любила більше за життя. Не порахувати ті безсонні ночі, які провела світловолоса, ридаючи в подушку.

Безперечно, це покарання.

Скільки разів їй доводилося червоніти в кабінеті директора, всоте обіцяючи попрацювати над вихованням дочки.

Але як? Не можна ламати людину, тим більше якщо її характер - суміш двох початків, плід неземного кохання, симбіоз двох особистостей.

Заглядаючи в ці світлі очі, вона щоразу бачила в них людину, яку любить більше за життя.

Того, хто так цинічно зрадив її.

Зростати без батька було важко.

Не було кому захищати, от і довелося вчитися всьому самій.

Побачивши розбиту брову своєї дочки, Ліна відклала телефон і з німим докором витріщилася в очі коротковолосій.

З розбитої брови кров тонким струмком текла по скроні, плавно переходячи на щоку і нижче. Частина червоної рідини вже була розмазана по обличчю, надаючи йому неохайного вигляду.

Її знову сьогодні побили у школі.

Мама не розбиратиметься в причинах бійки, кількості людей і про те, чи перемогла справедливість.

Вона знову заламуватиме свої тонкі руки, закликаючи всіх богів, що можуть навчити її малолітню дочку.

- Не треба нічого говорити, мам... - Невисокий підліток шумно кинув речі на підлогу і попрямував прямо у ванну кімнату.

Жінка поспішала за своєю дочкою, стомлено потираючи скроні.

Схилившись над білим фаянсовим умивальником, Аліса швидко вмивала своє болісне обличчя великими порціями води. Розбавляючи червоні підтікання, прозора рідина стікала вниз, зникаючи в невеликому зливному отворі. Коротке руде волосся, що знаходиться біля її обличчя, швидко намокло і прилипло до запалих щік.

Розсип дрібного ластовиння прикрашала бліде обличчя і плечі. Вона часто намагалася змити їх жорсткою мочалкою, здираючи ніжну шкіру.

Ось і зараз Анхім посилено потирала пальцем перенісся в надії, що руді цятки змиються, немов пил після ігор у дворі.

Немов не помічаючи Ангеліну, що сперлася об одвірок, дівчинка швидко витерла бліде обличчя сірим махровим рушником і вже, хотіла було пробігти до своєї маленької кімнати, коли мати, виставивши руку перед собою, перекрила шлях доньки.

- Ну і що на цей раз? – Вдавано байдуже запитала світловолоса жінка.

Ім’я Ангеліна личило їй найбільше. Білява, з світлою, ледь не прозорою, тонкою шкірою, струнка, наче її життя ніколи не було обтяжене материнством. Ясні й глибокі, майже крижані блакитні очі, обрамлені білявими довгими віями, невідривно стежили за Алісою.

Ангеліна Анхім була неабиякою красунею, якій пророчили світле модельне майбутнє, або на крайній випадок легку долю через миле личко. Проте, тоді ще молода дівчина, так і не встигла пізнати усіх принад молодого, безтурботного життя. Батько Аліси, Сергій Анхім, вельми захоплений красою юної, вісімнадцятирічної дівчини, обманом оженився на ній, а згодом і запліднив. Плодом їхнього неземного, проте, швидкоплинного кохання і стала Аліса.

- Нічого, - похмуро відбивалася дівчина-підліток від розпитувань матері.

Кожного разу одне і те саме, вона спочатку випитує усе з особливою ретельністю, наче досвідчений слідчий, а потім використовує усі аргументи доньки проти неї ж самої.

- Знову Рома Мельник? – не бажала так просто здаватися мама.

- І не тільки він, - з якоюсь особливою, не по роках, досадою промовила худорлява дівчинка.

- Ну скільки разів я тобі говорила… - повчання Ангеліни набирали обертів.

Проте дівчина, сита ними по саме «не хочу» за довгі п’ятнадцять років, спритно перегнулася через виставлену руку й ледве не побігла до своєї барлоги, голосно ляснувши дверима.

Розбита брова неприємно нила, нагадуючи про події дня. Рома Мельник, разом із своїми «шістками», Кирилом та Владом, підкараулили її біля роздягалки після останнього уроку фізкультури. Він завжди мав, що сказати, йому завжди щось не подобалося у зовнішності Аліси, от і сьогодні йому не припали до смаку зелені спортивні штані з двома білими смужками з боків та футболка з логотипом одного з її улюблених рок-гуртів.

Слово за слово, бо ж дівчина теж задніх не пасла, він штовхнув її з невеличких сходів і, не втримавши рівновагу, вона вдарилася рудою головою об пофарбовану у блакитний колір лиштву дверей до спортивної зали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍