Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 4.

Харків. Вечір. Я сиджу за столом на кухні, дивлюсь у вікно, де темно і холодно. Вадима, мого чоловіка, ще немає вдома. Син сидить за комп'ютером у своїй кімнаті. Мені чомусь сьогодні дуже тривожно. Вночі знову приснились усі мої померлі родичі за одним столом. Вони вирішували, що зі мною робити. Бабуся казала, що вона, тобто я, не пройшла основного уроку, що їй ще рано, що вона не здасть екзамен. Цей сон я бачила вже не один раз після нового року. Він був таким чітким і тривожним, ніби попередження.

Чую звук ключа. Встаю і йду зустрічати чоловіка.

 - Привіт, кохана, я так змерз і так хочу їсти.

- Мий руки, Вадику, я зараз накрию на стіл. І йдучи на кухню, заглядаю в кімнату сина і гучно говорю, щоб чути було навіть у навушниках, -  Тимофію, тато вернувся, вже йди, будемо вечеряти.

Я насипаю їсти і раптом відчуваю руки чоловіка на своєму поясі. Як завжди, підкрадеться тихо і стоїть, притулившись ззаду.

- Ти, як завжди, неймовірно пахнеш. Твій аромат, я ні з ким не сплутаю. Люблю тебе, моя маленька.

Хотілося застигнути в цьому моменті — в щасливому, тихому, ніжному.

- Я тебе також дуже сильно люблю.

Повертаюся в його руках, цілую його в кінчик носа і несу тарілку на стіл.

Вадим сідає за стіл і з тривогою в голосі каже.

- Вікуся, скоро буде війна. Я хочу, щоб ви з Тимофієм поїхали з Харкова. Я залишусь, але мені буде спокійніше, якщо ви будете в безпеці.

Я дивлюсь у його рідні очі і не можу повірити, що він говорить серйозно. Вже давно для себе вирішила, що Тимофій поїде до тітки в Польщу, а я залишусь. Мені й зараз роботи багато, клієнтів з розладами стільки, що вгору інколи немає коли глянути— всі чекають чогось страшного. А якщо, справді, щось почнеться, психологи будуть потрібні всім. Та я і у військовій частині Вадима буду потрібна. Але чоловіку про свої плани я не сказала. Тому киваю на знак згоди.

Ми смачно поїли, трохи посміялись, як завжди, і розійшлися по спальнях. Син у свою, ми в свою. Вадим був таким ніжним цієї ночі, що я йому в усьому віддавалася. Ми тільки ніби заснули, коли почули перші вибухи. Було так гучно, а потім яскраве світло і темнота.

Я прокинулася від гучних криків. Може, це сусіди? Протягую руку, Вадима вже немає в ліжку. Відкриваю очі і згадую страшний сон — наче почалась війна, вибухи… Я скочила з ліжка, щоб перевірити, що з Тимофієм, але побачила перелякану Гвен. В очах усе потемніло, і я впала.

Знову відкриваю очі і бачу перед собою лікаря.

 - Міліндо, як ви себе почуваєте? Що ви пам’ятаєте?

Я дивлюсь на нього, але не можу зібрати образи в голові. Всі думки переплутались.

- Не знаю, лікарю, як це описати… А чому ви питаєте? Я знову впала з коня?

 - Ні, дитинко, але сталося чимало за цю ніч. Послухайте, я дам вам відвар, будете пити і все налагодиться.

- Лікарю, що сталося? Розповідайте, а то я нервую від невідомості.

- Міліндо, по-перше, ви стали жінкою, ваш шлюб ініційований.

Я відчула, як мене облило холодним потом.

- Але…

- По-друге, ви поранили свого чоловіка, і за це вас чекає вислання, поки не буде особистого наказу на повернення. Навіть, якщо ваш чоловік пробачить вас, вам не можна буде жити ближче ніж сто кілометрів від столиці.

Мені перестає бракувати повітря.

- І наостанок — ви сильно налякали Гвен. Ви говорили невідомою мовою, вживали якесь незрозуміле слово тимОфій, а потім втратили свідомість.

Я дивлюсь на нього, як на схибнутого, не вірячи, що він таке говорить. Але раптом згадую слова Фредеріка: "Мовчи, нічому не дивуйся"… Ааа, то це його план. Значить, все йде, як треба. Та й для мене нічого не змінюється. Я поїду від одних незнайомців до інших. А коли пам’ять повернеться, тоді почну думати, що робити далі.

Я покликала Гвен.

 - Скажи, вже є розпорядження, щоб я збиралася і їхала?

 - Так, міледі, є. Я вже почала збирати ваші речі. Давайте зараз вас приведемо до ладу, помиємо від крові, одягнемо.

Від цих слів мені стало моторошно. Кров? Чия це кров? Звідки?

Я встала, щоб себе оглянути, і заціпеніла. Моя сорочка була в крові — і спереду, і ззаду. Я обережно оглянула своє тіло, намагаючись зрозуміти, що сталося цієї ночі. Розум ще не міг вловити чіткі образи, тільки туманні й неясні спогади. Що з тим шлюбом? Чи був він справжнім? Як же його любов до іншої? Як слова, що я його не спокушу? Чи то була лише маніпуляція з боку Фредеріка? А потім прийшла ще страшніша думка, що, як він домовився з кимось іншим, щоб зі мною провів цю ніч? Думки скакали одна за одною, не даючи мені сконцентруватися на своєму тілі, на своїх відчуттях.

Гвен намагається мене заспокоїти, її очі, хоч і приховані від мене, показували все: страх, тривогу, і навіть певну форму жалю.

Я не могла повірити тому, що сталося. Все відчувалося так, наче я була героїнею страшної казки, в якій мої найбільші страхи й невідомості поєднувалися в одне. Я могла тільки слідувати плану, хоч і не знала, куди він мене приведе.

Коли мої речі були зібрані, я глибоко зітхнула і вирішила, що більше не маю часу для роздумів. І хоч все було неясно, я чітко відчувала, що повинна йти.

З батьками попрощатися не було як, вони ще вчора покинули замок, Гвен поверталася також в маєток моїх батьків, бо мала там родину, тому виходило таке собі прощання без слів і без емоцій.

Я не сподівалася, що Фредерік вийде попрощатися, але що хоча би хтось? Щоб я відчула себе не такою самотньою, але... нікого не було.  Так я покидала замок, столицю, провінцію.

Карета мчала вперед, стрясаючи мене в нескінченному ритмі, що нагадував биття втомленого серця. Три дні і дві ночі я їхала без зупину, майже не зімкнувши очей. Сон був ворогом — бо щоразу, щойно повіки ставали важкими, у свідомості виникали нові образи, незрозумілі й чужі, немов розмиті фрагменти чужого життя. Моя пам’ять, здавалося, була заповнена порожнечею, в якій не було спогадів, ані снів, тільки дикий калейдоскоп нових, неосяжних картинок — голоси, доторки, сміх. Вони накочували хвилями, заповнюючи кожну порожню клітинку мого єства, але не могли знайти місця в моїй душі. Боліли не знайомі мені образи, а нові, безжальні й зухвалі, що немов холодний ніж пронизували моє серце, розриваючи його на частини. Я намагалася втекти від них, але кожен стрибок карети вивергав нову хвилю цих болючих спогадів, що ставали все реальнішими, як світло, що сліпить очі після темряви. Мій розум був заплутаний, ніби в густому тумані, де всі думки здавалися чужими. Кожен ковток повітря важко наповнював мої легені, але не давав відчуття життя — лише посилював це відчуття розриву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍