Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Ти знаєш, скільки разів я дзвонила до тебе в неділю?

— Я була зайнята освячуванням дрібниць. А що у ФІРМІ?

— Твій стіл дістався новій дизайнерці. Я намагалася його боронити, але ти ж знаєш наші правила.

Максимальне використання робочої площі.

— І що ти тепер робитимеш, Ягодо?

Ну власне, що?

— Мабуть, поїду на якийсь час із Кракова, — кинула я. До речі, чому б і ні, якщо лікар визнав, що це краще, ніж таблетки щастя? — Побуду в родинному гармидері.

— О Боже!!! — вжахнулася вона. Магда належить до жінок, котрі не можуть існувати віддалік великого міста, а певніше, торговельного центру і всього, що з ним пов’язано. Бояться глиняних доріг (вони знищують шпильки), тварин без намордника (можуть укусити або, що гірше, злизати макіяж), молока і яєць просто з базару (немає інформації про кількість калорій), некліматизованого повітря, неконтрольованої в солярії засмаги, а також алергенів, які чигають на них у рапсовому полі.

— Магдо, це тільки тридцять кілометрів звідси. Півгодини маршруткою — і ти на місці. Чарівне містечко під Краковом, де життя спливає повільніше.

— Я вже нічого не кажу, Ягодо, бо впадаю в паніку. Що ти там робитимеш, бідачко?

— Відпочину. Позасмагаю в садку. Побуду з Анею й батьком. От тільки мушу його спершу попередити, підготувати.

— Попередити? — здивувалася Магда. — Таж ти казала, що це тридцять хвилин їзди.

— Але ти, певно, знаєш, який у мене тато. Це ж король хаосу.

Король хаосу

Він нагадує людину, котра безрезультатно намагається викласти картину Клімта з двадцяти мільйонів маленьких частинок. Щодня починає нерівну боротьбу з хаосом, удаючись по допомогу до сталих пунктів програми, таких як «Інформація», «Теле-експрес», «Панорама», «Факти», «Відомості», а в неділю ще й «Телеранок» та «Вікна». Вистачає якоїсь дрібниці — припізнення через футбольний матч, відключення електрики чи несподіваного візиту сусіди, — щоб розтрощити майстерно викладений фрагмент мозаїки на тисячі друзок. Але тато є оптимістом. Він увесь час вірить, що йому це вдасться.

Надвечір я зателефонувала до тата. Короткий обмін привітаннями, і пора перейти до конкретики, а надто тому, що пролунало його улюблене слово «плани».

— Я отак собі думаю, а чи не побути в тебе кілька тижнів, — недбало зронила я. — У мене накопичилося трохи вихідних, і я могла б провести їх подалі від галасу, вихлопних газів і розпеченого асфальту.

— Тут у нас теж багато асфальту, — заявив він. — Але, звичайно, я тебе запрошую, Ягідко. Скажи тільки, коли приїдеш, щоб я встиг приготувати кімнату.

Начеб він мешкає у велетенському замку.

— То коли ти будеш? У серпні?

— Я думала, що, може, завтра… чи післязавтра.

— Завтра? — розхвилювався тато. — Ну ти й потямиш шокувати людину. Цілком, як мама, знаєш?

Знаю тільки з оповідей, бо самої мами я анітрохи не пам’ятаю.

Мама

Через три роки шлюбу вона почала все частіше нарікати на те, що тато її не помічає. Щодня після вечері ставала перед його фотелем, озброєна блідо-зеленим стьобаним халатом і кількома понищеними металевими бігуді на голові. Якщо тато намагався нишком переглядати «Я, Клавдій», мама, спираючи долоні на стегна, починала монолог: «Ти поводишся так, начеб мене тут узагалі не було. Я для тебе прозоріша, ніж склянистий струмок». — «Мабуть-таки, ні, — заперечував тато. — Ти могла б трохи відсунутися, щоб я побачив, що там планує Лівія?» «Ти волієш дивитися на стару труйницю в туніці замість власної дружини, — обривала його мама. — Я просто для тебе не існую. Я є нічим, розрідженим повітрям, а невдовзі стану абсолютним вакуумом». Із плином часу тато чимраз рідше переривав мамині монологи. Мовчав, милуючись меблевою стінкою, начеб і справді нікого не помічав. Що було явним доказом для мами. «Я мала рацію. Я від самого початку передчувала, що стаю для тебе прозорою. Перестаю існувати, аж поки зникну остаточно. Але ти навіть тоді цього не помітиш, безглуздо втуплюючись у ту бридку закурену стінку».

Якогось дня вона і справді зникла. Разом із валізкою, родинним альбомом і всіма заощадженнями на нову машину.

— Шкода, що ти не подзвонила раніше, — зітхнув тато. — Я міг би це якось перетравити, обдумати… Ні, не те, щоб я не хотів тебе бачити, Ягідко, але…

— Тату, ми мусимо погодитися з тим, що не завжди можна запланувати життя на десять років уперед.

— На жаль. Вічні зміни, зміни, зміни.

П’ятий

За годину до мого від’їзду в провінцію зателефонував Бартек. Дещо стурбований. Трохи зажурений. Дуже розчарований. А все це ховалося під грубим шаром доречних за такої ситуації слів.

— Магда сказала мені, що ти їдеш. Шкода, бо я саме обмірковував питання твого переїзду і навіть звільнив половину шафи в холі.

— Це зайве, але дякую за турботу.

— Ягодо, я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш, а можеш тільки здогадуватися.

— Ти почуваєш себе скривдженою, травмованою, — тягнув він, ігноруючи мою зачіпку. — Тебе сповнює жаль. Ти хотіла би про це порозмовляти?

— А ти маєш сім годин?

— Мені прикро, що ти обрала захисну позицію. Я відчуваю твій внутрішній опір.

— А мені прикро, що замість справжнього співчуття я чую тільки психологічний жаргон. Оці всі «мені прикро», «я знаю, що ти відчуваєш», «порозмовляємо про це», «я відчуваю внутрішній опір», — випалила я, дедалі більше злостячись. — І мені прикро з кількох інших причин.

— Ягодо, ти не мусиш так драматизувати. Ти повинна викресати з себе трохи більше оптимізму.

— Я вже біжу до крамниці по кресало й трут.

— Ми домовилися, що під час суперечок не будемо вдаватися до іронії.

— Так, цілих шість років тому. Може, пора внести поправки?

— І тому ти їдеш? Аби щось змінити?

— Я їду, щоб, згідно з Агатиною вказівкою, відпочити від ФІРМИ. А що, на відміну від неї, мені не вистачить на такі модні в цьому сезоні Кариби, я вибрала дешевший варіант: занедбаний городець мого батька.

— Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

— Бартеку, — обірвала я цей оптимістичний перерахунок, — це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

— Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, — ображено відказав він. — Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж