Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

– Отже, на чому ми зупинилися? – мовив Махмед, повертаючись до столу.

– На тому, що Донбас буде нашим.

– Він уже наш, брате. Залишилося тільки взяти владу, так би мовити, офіційно.

– Чекай, це все добре. Але навіщо нам Донбас? Що ми з ним робитимемо?

– Логічно, – погодився Махмед. – Скажімо так, ми тут влаштуємо свою республіку, будемо торгувати, як хочемо, зможемо наших скільки завгодно сюди привезти – клімат тут краще, ніж у нас на батьківщині.

– Так нас же просто знищать. Фізично знищать. Не здається?

– Ні, – засміявся старший, – я достатньо слідкую за новинами, аби знати, що з терористами – а вони назвуть нас терористами – ведуть переговори до самої усирачки, і якщо тільки зовсім нічого не вийде, тоді починають стріляти. От під час цих переговорів ми собі щось виторгуємо. У всякому разі, умови в нас будуть кращі, ніж зараз.

– Хм, ну добре. То коли? Коли ми це зробимо?

– Я все розрахував уже, – пояснив Махмед, – якщо наші схвалять план, то все буде розгортатися наступним чином. Зараз середина липня, так?

– Так.

– Зараз розгорнемо якісь там підготовчі роботи, в серпні розпочнемо будівництво. На точках, які викупимо, зробимо таємні склади для зброї.

– Зброю де будемо купувати? Зацікавляться ж, якщо вогнепали тисячами брати.

– У Жоріка є дружбан один, він тобі рідну маму продасть і не спитає нічого. Будемо брати в нього.

– Що за люди…

– Саме тому, що вони такі мудаки, вони і не мають права тут жити. Ми займемо їхнє місце. Ладно, не відволікай мене… Восени розпочнемо прийом нових людей з нашої землі. На будівництво можна не витрачатися дуже, все рівно воно нам тільки для прикриття.

– Так, само собою.

– Ну і все. А владу ми захопимо тоді, коли ці люди будуть в такому розслабленому стані, що їм буде на все начхати.

– Це коли?

– Новий рік, брате. Годині о п’ятій ранку першого січня наступного року ми вирушимо невеликими загонами на стратегічно важливі точки.

– Це буде великий заколот! – уже не стримував радості і збудження Рашид.

– Так! Місто буде переходити до наших рук цілими шматками! Ти колись думав, скільки озброєних осіб треба для того, аби захопити залізничний вокзал уранці першого січня? Вистачить п’ятьох! Обеззброїмо міліцію й охорону – вокзал наш. Так само буде з автостанціями, міськрадою і так далі! Але в першу чергу візьмемо під контроль зв’язок. За годину до основного виступу захоплюємо офіси мобільних компаній, знищуємо стаціонарний зв’язок! Уранці першого січня вони й не помітять, що місто вже наше. А ті, хто помітить, не зможуть опиратися.

– Але в першу чергу – Інтернет, брате! Вимкни цим українцям Інтернет – і вони будуть безпорадні, як сліпі кошенята.

– Ти думаєш?

– Я впевнений, брате. Ти слідкуєш за ними? Останнім часом вони зовсім розучилися боротися за себе. Уся їхня боротьба обмежується коментарями та лайками в соціальних мережах. Ні на який інший опір вони не здатні! Вимкни українцям Інтернет – і вони втратять сенс життя остаточно. Їм просто не буде потреби захищатися. І ми це використаємо на повну, Махмеде!

– Так, ми почнемо з Інтернету. То що? Я сьогодні зв’яжуся з кількома серйозними людьми з наших, на днях зберемося десь, обговоримо це все.

– Брате, це буде успіх, я впевнений!

– То що? Будьмо!

Змовники підняли склянки з давно уже вистиглим чаєм за успіх свого задуму. Пили до дна, з гуркотом поставили порожні склянки на стіл.

Так прозвучав перший сигнал попередження, який, звичайно ж, ніхто не розчув у розжареному, виснаженому липнем місті.

Квартира № 14

Молодість Герхарда Фрая

Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай. А між тим, шістдесят із гаком років тому це ім’я опинилося раптом у центрі більшості кухонних розмов по всьому місту.

По остаточному розгромі Третього рейха його разом із тисячами інших полонених німців доправили сюди, до нас, на будівельні роботи. Фрая взяли аж у передмістях Берліну, зброю він склав, лише коли дізнався про капітуляцію, і відтоді, як потрапив у полон, поводився тихо і приречено.

На вигляд йому було не більше тридцяти п’яти років, був статечним і красивим, і саме це змусило жіночку, яка завідувала прийомом полонених і розподіленням їх по роботах, звернути на Фрая особливу увагу.

Герхард Фрай сидів перед нею рівнесенько, трохи розхитуючись на стільці. Худий, високий, білявий, він приязно усміхався й мовчав. Лише очі – сині та втомлені – дивилися з-за скелець окулярів холодно. Жінка змірила його поглядом, на хвилинку затрималася на по-дитячому білому, короткому йоржику на голові, згадала про свого Василя, який пішов на фронт у 41-му, а потім був використаний як гарматне м’ясо при визволенні Києва, і зітхнула. Похоронка прийшла тоді наприкінці листопада разом із вітальною листівкою про те, що Київ взято до річниці Жовтневої революції. Жіночка не вбачала в тому якоїсь особливої втіхи, весь символізм та історична значущість цієї військової операції просто не доходили до її розуміння, можливо, тому, що Василь насправді був її половиною, а якщо вже вдаватися до буквальності – половиною верхньою. Василь змушував її думати головою і відчувати серцем. Василя не стало, його положив у холодну дніпровську воду якийсь кулеметник, і вона з тих пір так і почувалася лише обрубком, половиною людини – від грудей і нижче. Їй більше в цьому житті нічого не моглося – тільки хотіти їсти і хотіти чоловіка.

– Скажи-но мені, – вона на хвилинку запнулася, розбираючи складне германське ім’я полоненого, – Герхарде, чи ти не був часом у Києві, коли його наші війська визволяли?

Але Фрай тільки уважніше поглянув на неї. Української він не розумів, але розчув знайоме слово «Київ» та своє ім’я. Помовчав хвилинку, обдумуючи, що вона хоче від нього, та про всяк випадок заперечно мотнув головою.

– Ага, не був, – ще раз зітхнула жіночка і заглибилась у вивчення паперів.

Кілька хвилин минули під розмірений акомпанемент великого настінного годинника і шурхіт сторінок. Аж раптом на одному з документів жіночка застопорилася. Натрапивши на якийсь дивний допис, вона наморщила чоло, потім потерла його. Її брови здивовано вигнулись. Вона повернулася на кілька сторінок назад, щось перечитала там, зазирнула в кінець папки, потім знову на початок і, притримуючи раптом набухлі головним болем скроні, зосередилася і перечитала настільки уважно, наскільки могла.

Результат її не втішив, і вона нарешті підняла до Фрая розгублений погляд. Той сидів так само рівно, злегка розхитуючись, і на вустах його ледве помітно грала