Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

на трьох й рушив до мембрани, котрою зачинявся похилий коридор, що вів у підземелля.

Мембрана стала прозорою. Гел побачив, що коридором до нього наближається екзотична парочка. У брудному хлопцеві він насилу впізнав Самарро. Дівчина навіть у подертому вологому одязі і з розпатланим волоссям була виклично-звабливою.

«Вона не з Випереджаючих світів», — сказав собі астрофізик. Якби він був молодшим, то висловився б інакше. Адже багато років Гел Каспет провів за межами Золотої Планети і в мандрах Периферією надивився усякого. Спеціалізованих ноланських клонів він також зустрічав. Але бурхливий період життя минув разом із бажанням робити беззастережні висновки. Так, звісно, дівчина, яку привів до дідового дому Самарро, мала вигляд втікачки з ноланського борделю. Проте у теперішні непевні часи, таке могло правити за маскування. Колись Гелові довелось бачити арешт піфійської шпигунки. Та, швидше за все, була посвяченою Знаючою, а виглядала, як дешева стриптизерка.

— Сніданок за сорок хвилин, — повідомило контральто.

Гел наказав мембрані щезнути.

— Хау! — онук жестом дав зрозуміти дідові, що не розкриває йому обійм лише з огляду на стан свого одягу. — Вибач, що не попередив про візит. А це — Лара. Моя дівчина, вона з Ноли.

«Все ж таки з Ноли», — подумки зітхнув Гел, а вголос запитав:

— Діти, ви певно зголодніли?

— Бачиш, Ларо, який в мене дідусь? — Самарро поплескав дівчину по плечах. — От що значить стара школа! Жодних розпитувань після шести років відсутності, — він підморгнув Гелові. — Ти справжній аристократ, старий! Але я знаю, ти не пустиш нас до столу у такому вигляді?

— Звісно, — кивнув астрофізик. — Не пущу. Ви, Ларо, — звернувся він до дівчини, — називайте мене Гелом. А ти, — він ненадовго зупинив погляд на татуюванні Самарро, — починай згадувати, де тут що знаходиться. Принтер, якщо ти ще не забув, он там, — Гел показав на широкі сходи, що вели на другий поверх. — Поки він друкуватиме вам костюми, встигнете помитись. Я чекатиму вас в їдальні за півгодини.

У призначений господарем дому час до їдальні увійшов модно одягнений молодий авреліанець у супроводі стрункої дівчини. Її легке напівпрозоре плаття підкреслювало не лише вроду, але й сповнені грації рухи. Гел ще не почув від ноланки жодного слова, але вже відчув до неї симпатію. Досвідом він відчув в ній щось набуте в темряві та лабіринтах чужих бажань. Те, що залишає в очах непрозору патину смутку.

«Вона бачила підсподдя світів», — припустив старий астрофізик.

Він не заважав гостям тамувати голод, дивлячись, з якою жадібністю вони зменшують запаси домашнього сервіратора. При третій зміні страв, коли дівчина спорожнила черговий келих вина, Гел посміхнувся їй:

— Вам не пасує ім’я «Лара».

— Дідо, не діставай малу, — буркнув Самарро.

— На що ви натякаєте? — дівчина зустріла погляд Гела і не відвела очей. Очі в неї також були викличними — таких яскравих очей у природнонароджених не буває.

— Я натякаю на те, що Астер — не найкраще місце для гри у хованки. Я, скажімо, не впевнений, що автоматика мого дому не відправляє звітів до місцевого офісу Джи Тау. Швидше за все — відправляє.

— Джи Тау тепер не до тих звітів, — докинув Самарро.

— Ми тут ненадовго, — запевнила дівчина.

— Я за своє життя кілька разів зустрічався зі спецслужбами, — правив далі Гел. — Можете мені повірити: вони і з чудиськами дають собі раду і швидко відшукують тих, хто їм потрібний. Вони встигали за моїх часів, встигнуть й нині. У вас, дітки, обмаль часу.

— А чому, власне, ви вирішили, що нас шукають Джи Тау? — дівчина пильно розглядала стомлене обличчя Гела. — Ми ховалися у підземеллях від адельм.

— Може, я й виглядаю на старого зуйма[4], проте розум мій поки ще не зів’яв, — посміхнувся Гел, спостерігаючи, як червоніють щоки дівчини. — Ніхто не рятується від адельм і ківсяків у підземеллях. Саме там їхні гнізда. Якщо ви туди полізли, значить, боялися когось страшнішого за монстрів. А хто в наш час страшніший за адельм? Не підкажете?

— Ви кажете, Геле, що свого часу мали справи з Джи Тау, — дівчина видобула з сервератора новий келих з вином і милувалась грою світла на його кришталевих гранях. — Ви підтримували авреліанську опозицію?

— Це було не на Аврелії.

— Ви мандрували?

— Дідусь Гел — астрофізик. Він брав участь у дальніх експедиціях, — пояснив Самарро.

— Он як, — дівчина пригубила вино. — Поважаю. Я також була на Кідронії.

— Може, все ж таки ви себе назвете? — Гел також торкнувся вина, змочив пересохлі губи. — Я ж назвав вам своє справжнє ім’я.

— А якщо нас почують Джи Тау?

— Автоматика вже сканувала ваші антропометричні дані. Ідентифікація займе кілька хвилин.

— Наталія Трентон Лао, до ваших послуг, — церемонно підвелась і вклонилась господареві дівчина.

— До ваших послуг! Як в історичних постановках! — пирхнув Самарро.

— Мені дуже приємно, міс Лао, — Гел, наче салютуючи дівчині, підняв келих. — Ви дуже вродлива. Надзвичайно… Й що ж ви робили на Кідронії?

— Супроводжувала намісницю Унно.

— Лідію Унно з Дому Корвін-Клартів? — брови астрофізика злетіли догори.

— А що, хіба у цій довбаній Імперії були якісь інші намісниці з прізвищем Унно?

— Наче не було, — після хвилинного мовчання визнав астрофізик.

— Отож-бо, — гмикнув Самарро. — Взула тебе мала?

— Я здивований, — примружився Гел. — От не думав, що колись прийматиму в себе представницю вищого світу.

— А не треба дивуватись, Геле. І не таке ще буває, повірте мені… Й ніяка я не представниця вищого світу, — Наталія рішуче трусонула пишною гривою волосся й одним ковтком опорожнила келих. — Я була в Ліди наложницею. Рабинею. Я голіма клонка. Ґ’їма папая. Щоправда, дуже дорога клонка. Дуже-дуже. Як каже ваш онук — параванхо[5]. Високоспеціалізований виріб з обмеженої серії КМ0981.

— Але ж у виробів…

— …немає прізвищ, — допомогла старому дівчина. — Так. Я підробила документи, зробила ноги з Ноли, вийшла заміж за авреліанця. А тут мене викрили чортові Джи Тау. І ось: я знову в бігах. Коли тікала, мене підстрелили. Росо мене врятував.

— Росо? — Гел запитально глянув на онука.

— Так мене називають друзі, — пояснив Самарро.

— Авжеж… — кивнув астрофізик. — Друзі.

— Ваш Росо дуже крутий, — додала Наталія. — Він нищив здоровенних ківсяків. Справжній герой.

— І де ж твоя зброя? — поцікавився в онука Гел.

— Залишив під землею. Я ж не хочу підставити рідного дідуся.

— Ти й так мене підставив.

— Ми не затримаємось надовго.

— Згідно з імперськими законами я вже злочинець, — посміхнувся Гел. — Ви перебуваєте в просторі моєї персональної відповідальності вже більше години. Цього достатньо, щоб до мене застосували принагідну статтю Надзвичайного акту.

— Зараз в Астері сотні тисяч втікачів з півночі. У кожному третьому домі гості, — зауважила Наталія. — Звіт автоматики не приверне уваги Джи Тау.

— Домашній комп’ютер, міс Лао, вже відіслав