Бернард Шоу - Вибрані твори. Том I

не змiнити, мiсiс Даджен. Ми мусимо приймати те, що нам воздається. (До Хоукiнза). Далi, сер.

Хоукiнз. «Дiм мiй в Уебстербрiджi з землею i з рештою мого майна залишаю старшому синовi i спадкоємцевi моєму, Рiчардовi Даджену».

Рiчард. Ого! Годований телець, пасторе, годований телець!

Хоукiнз. «...з такими умовами...»

Рiчард. Пiд три чорти! Є умови?

Хоукiнз. «По-перше, вiн не повинен допустити, щоб незаконна дочка мого брата Пiтера померла з голоду або щоб злиднi штовхнули її на згубний шлях».

Рiчард (гаряче вдаривши кулаком об стiл). Згода!

Мiсiс Даджен повертається, щоб кинути лютий погляд на Ессi, не бачить її на мiсцi i, зрозумiвши, що та без дозволу вийшла, мстиво стуляє губи.

Хоукiнз. «...По-друге, вiн мусить бути добрим хазяїном моїй старiй коняцi Джiмовi...» (Знову хитає головою). Треба було б написати «Джеймсовi», сер.

Рiчард. Джеймсовi житиметься непогано! Далi!

Хоукiнз. «...i залишити в своєму домi мого старого глухого наймита Проджера Фестона».

Рiчард. Щосуботи Проджер Фестон напиватиметься до безтями.

Хоукiнз. «...По-третє, вiн має зробити Крiстi весiльний подарунок, щось з окрас нашої парадної кiмнати».

Рiчард (пiднiмає клiтку з опудалами птахiв). Маєш, Крiстi!

Крiстi (розчаровано). Менi бiльше до вподоби фарфоровi павичi!

Рiчард. Матимеш! І те, i друге. (Крiстi радiє). Що далi?

Хоукiнз. «Четверта i остання умова: хай вiн постарається жити у злагодi зi своєю матiр’ю, оскiльки вона на це погодиться».

Рiчард (з сумнiвом). Гм... Бiльше нiчого немає, мiстере Хоукiнз?

Хоукiнз (урочисто). «І, нарештi, вiддаю душу свою в руки Творця мого, смиренно благаючи простити менi всi мої грiхи та помилки, i покладаю надiю, що вiн керуватиме моїм сином так, щоб нiхто не сказав, нiби я зле вчинив, виявивши довiру саме до нього, а не до когось iншого у смертну годину мою на чужiй сторонi».

Андерсон. Амiнь!

Дядьки i тiтки. Амiнь!

Рiчард. Моя мати не каже «амiнь»!

Мiсiс Даджен (пiдводиться, неспроможна без боротьби поступитися своїм майном). Мiстере Хоукiнз, ця духiвниця — вона справжня? Згадайте: в мене є його законна, цiлком правильна духiвниця, яку складали ви самi i за якою все вiдписано менi.

Хоукiнз. Це дуже недоладно i погано складена духiвниця, мiсiс Даджен; хоча (ввiчливо повертається до Рiчарда) у нiй, на мою думку, дуже добре розподiлено все майно небiжчика.

Андерсон (запобiгаючи заперечення з боку мiсiс Даджен). Про це вас не питають, мiстере Хоукiнз. Ця духiвниця законна?

Хоукiнз. Суд ствердить її, а не ту.

Андерсон. Але чому, коли та бiльш вiдповiдає формальним вимогам закону?

Хоукiнз. А тому, що суд завжди вирiшить справу на користь чоловiка та ще й старшого сина, а не жiнки. Я попереджав вас, мiсiс Даджен, коли ви покликали мене, щоб написати ту духiвницю, що це нерозумно, i якщо навiть ви i примусите чоловiка пiдписати її, вiн не заспокоїться, доки не знищить її. Але ви нехтували мої поради. А тепер мiстер Рiчард тут голова дому. (Бере з пiдлоги свiй капелюх, пiдводиться, розсовує по кишенях папери, окуляри).

Це служить сиґналом для всiєї компанiї. Андерсон бере свiй капелюх з вiшалки i пiдходить до дядька Вiльяма, що стоїть коло камiна. Тайтес знiмає з вiшалки речi Джудiт i подає їй; тi, що сидiли на канапi, й собi пiдводяться, розмовляють з Хоукiнзом. Мiсiс Даджен, вiднинi стороння особа у власному домi, стоїть нерухома, пригнiчена тягарем суворого до жiноцтва закону, проте вона не сперечається, бо звикла скорятися всiм ударам долi, сприймаючи їх як доказ величi тiєї сили, що їх посилає, та своєї нiкчемности. Варто пригадати, що за тих часiв Мерi Волстонкрафт була ще вiсiмнадцятирiчним дiвчам i її «Захист жiночих прав» побачив свiт лише через чотирнадцять рокiв пiсля того. Виводить мiсiс Даджен з цього остовпiння лише поява Ессi, яка повертається з глечиком. Вона несе воду Рiчардовi, але мiсiс Даджен зупиняє її.

Мiсiс Даджен (погрозливо). Де ти була?

Ессi перелякано силкується вiдповiсти, але не може.

Як ти смiла пiти, не спитавши мене, пiсля того, що я тобi наказувала?

Ессi. Вiн просив напитися... (Замовкає, 6о переляк вiдняв їй мову).

Джудiт (теж суворо, але м’якше, нiж мiсiс Даджен). Хто просив напитися?

Ессi мовчки показує на Рiчарда.

Рiчард. Що? Я?

Джудiт (обурено). О Ессi, Ессi!

Рiчард. Так, здається, я просив! (Бере склянку, подає Ессi, щоб та налила води, але в неї тремтять руки). Що? Ти мене боїшся?

Ессi (поквапливо). Нi. Я... (Наливає воду).

Рiчард (п’є). О, то ти ходила по воду аж на вулицю, до криницi, що на ринку? (Ще п’є). Чудова вода! Спасибi тобi. (На жаль, очi його в цей момент натрапляють на обличчя Джудiт, що виявляє суворо-пуританський осуд його очевиднiй симпатiї до Ессi, яка дивиться на нього вдячними очима. Зразу ж вiн повертається до глузливого тону; ставить склянку, демонстративно обiймає Ессi за плечi i веде в коло гостей. До мiсiс Даджен, яка опинилася у них на дорозi). З вашого дозволу, матiнко! (І примушує її дати дорогу). Як твоє iм’я? Бессi?

Ессi. Ессi.

Рiчард. Так-так, Ессi. А ти хороша дiвчинка, Ессi?

Ессi (дуже розчарована тим, що вiн, саме вiн, теж починає розмовляти з нею так). Так. (Невпевнено дивиться на Джудiт). Мабуть, так... Тобто я сподiваюсь...

Рiчард. Ессi, ти чула коли-небудь про того, кого звуть дияволом?

Андерсон (обурено). Майте сором, сер! З дитиною...

Рiчард. Прошу пробачення, панотче; я не втручаюсь у вашi проповiдi, не заважайте ж i моїм. (До Ессi). Ти знаєш, Ессi, як вони мене звуть?

Ессi. Дiк.

Рiчард  (усмiхаючись, легенько поплескує її по плечу). Так, Дiк; але ще й iнакше. Вони звуть мене Учень Диявола.

Ессi. А чому ж ви їм дозволяєте?

Рiчард  (серйозно). Тому, що це правда. Мене виховано в iншiй вiрi, але я рано зрозумiв, що мiй справжнiй володар, проводир i друг — Диявол. Я переконався, що вiн правий i що всесвiт тiльки з остраху плазує перед його переможцем. Потай я молився йому; i вiн втiшав мене i врятував мiй дух вiд загибелi у цьому домi, де дiти лише вмивалися сльозами. Я обiцявйому свою душу i поклявся, що стоятиму за нього i на цiм i на тiм свiтi. (Урочисто). Ця обiтниця i ця клятва i зробили з мене людину. Вiднинi дiм цей — його дiм, i жодна дитина не проливатиме тут слiз. Це вогнище — олтар йому, i жодна жива iстота не тремтiтиме тут вiд жаху темними вечорами. Ну (з викликом, звертаючись до присутнiх), хто з вас, доброчесних людей, вiзьме до себе цю дитину, щоб врятувати її з дому Диявола?

Джудiт