Страгозорый - Небезпека у лісі! {червоні сни}, Страгозорый

Глава четверта. Старі знайомі.

— Скажи чесно, ти мене переслідуєш? - Запитав я у дивної Мірарди, коли зустрів її на вулиці одного з «прикордонних» городів, які були останніми перед мертвими землями.

    Та подивилась на мене. Її сірі очі трохи примружившись, а хвіст вже в який раз легенько смикнувся.

— Нікого я не переслідую! - Мовила вона, схоже, трохи образившись. Або ж, зробивши вигляд, наче образилась, щоб усе виглядало правдоподібно. - Просто у нас шляхи «йдуть» поряд.

— Ну... - Я відвів погляд, намагаючись придумати, що сказати ще. - Тоді раз ми зустрілись вже в другий раз, може почнемо знайомитись більш близько? Може, навіть друзями станемо колись. Все ж, можливо ми не просто так зустрічаємось ось так вдруге.

     Я перевів погляд на дивну дівчину, намагаючись зрозуміти, який вона гібрид. За увесь цей час вона не змінилась. Все так само була тендітною, і малою, наче тільки недавно батьки з домівки почали відпускати трохи погуляти. Наче не пройшло і шести місяців, як вона вилупилась.

    Її луска на сонці трохи переривалась, а очі, коли наші погляди зустрілись, знову почали блищати чимось схожим на материнське тепло, наче я був її власним сином.

    Ми з Мірардою були зовсім різними. Якщо вона така мала, а луска її виблискувала на сонці, я був наче темрявою поряд. Від Озіра - або від якогось там його давнього родича, - передалась чорна луска. Я був більш масивним, з декількома хвостами.

— Моє ім'я ти вже знаєш. - Мовила дівчина, намагаючись змусити хвіст перестати смикатись, і схоже, це їй все ж вдалося. Принаймні, на деякий час...

— Я Дорран. - Називаю себе, а сам відвертаюсь.

     Так, Дорране, заспокойся. Це всього лиш якась то там дівчина, яких повно довкола. Тому треба спокійно згадати, що Мірарді зараз не треба знати. Не треба напружуватися.

     По-перше, що я демон. Добре про це пам'ятаю. По-друге, їй не варто знати, що я амфігор. Я скрутив усі три хвости так, щоб здавалось, наче це один хвіст. Навіть не дивлячись на те, що на нього всеодно інколи звертають увагу, вони навіть не здогадуються, що цей хвіст може щось значити. Ну а по-третє, мені не можна казати своє справжнє, демонічне ім'я.

     Коррзан щось там казав, що якщо хтось з мирних гібридів дізнається справжнє ім'я демона, він заволодіє ним назавжди, і що може дати будь яку команду, а демон з-за своєї природи повинен це виконати. Такі правила діють навіть на ангелів. Але якщо демон чи ангел дізнається справжнє ім'я демона чи ангела, нічого в принципі не буде. Це діє тільки на смертних.

     Тому хай краще не знає.

     Мірарда нічого не запитувала якийсь час. Вона обійшла мене декілька разів, уважно роздивляючись, і я помітив, як тепер напружилися її крила, наче вона збиралась напасти. Якщо вона дійсно збирається це зробити, я мирним не буду.

— Я ніколи ще не бачила таких, як ти. - Видала нарешті дівчина і знову зупинилась попереду мене.

— Ну, тут багато таких незвичайних, як я. - Потис плечима, тихо видихнувши від того, що поки що нічого про себе розповідати не треба. - Та й ти теж не дуже звичайна. Я чув, що гібриду дракона й вовка ніколи не було. Ось собак багато. А вовки... То вже інша розмова.

    Дівчина зітхнула. Вона відвела від мене погляд, легенько кивнувши на мої слова.

— Ти наче казала, що летиш туди ж, куди і я. - Згадав я лиш через декілька хвилин нашого мовчання. - Принаймні, по тому ж шляху, як і я. Може, летимо разом тоді?

     Мірарда швидко погодилась. Щось мені не дуже подобається те, що вона ось так ніби «не переслідує» мене - хоча я певен у зовсім іншому, - а зараз ось так легко погоджується летіти з невідомо ким. Добре, вона вже трохи мене знає, але це не дає їй можливості гадати, що я «свій» і не спробую напасти на шляху.

    Цікаво, на що ця Мірарда взагалі здібна? Бо схоже, вона має декілька козирів в рукаві. Чи знає вона сама, на що здібна, а чи ще не «відкрила» у собі здібності? Треба буде в майбутньому якось перевірити це. Але яким чином?

..

 

..

 

..

 

..

 

..

    Летимо ось так вже декілька довгих і нудних годин. По дорозі вирішили зупинитись у останньому селищі. Швидко поповнивши припаси їжі та води, ми полетіли далі.

    Інколи Мірарда про щось мене розпитувала. Частіше за все ці питання були по типу «як ти жив до цього?» і «які плани, коли я дістанусь Оушена?». Вона наче хотіла замінити мою рідну мати, яка звинуватила мене в тому, чого я не робив.

    Може, вона знає, що тоді сталося, і хоче стати мені справді близькою? Та ні. Окрім мене, самої матері й сестри ніхто не знає, що тоді сталося. А уж тим паче ніхто не знає, хто мій справжній батько. Тому цю теорію відкидаю одразу.

    Ближче до ночі, коли ми досить втомлені, зупинились на привал, мені знову наснився сон про ту жінку, яка була в тому віці, коли кликала мене до людського світу, якого насправді не існувало. Уві сні вона була вагітна. Але вона, якщо не помиляюсь, навіть була ще трохи молода. Десь років двадцять, якщо рахувати по людських мірках.

    Схоже, вже зовсім скоро повинне було з'явитись яйце, і їм би довелося чекати ще шість місяців для вилуплення їхньої дитини.

    Я згадав, що у людей ця їх так звана вагітність відбувалась трохи менше. Усього лиш дев'ять місяців очікування дитини замість цілого року. Та й дитина наче народжується ще ні на що не спроможна. Як же складно у цих людей все...

     Вона обережно торкнулась вже доволі великого живота, почав його гладити, наче вже гладила ось так власну дитину. Схоже, їй зовсім скоро народжувати. Цікаво, у неї хлопець чи дівчинка? Може, вона чекає двійню? А може, трійню?

     Тихо фиркнув усі сні. Мені то яка різниця? Вона не моя мати. Ця жінка лиш прикидається моєю матір'ю. Тому мені не треба думати так, наче ми колись були близькі. Точніше, мені краще взагалі про неї не думати, а то щось вона мені навіть снитися почала. Не дуже добре, особливо для людини, яка мені набрехала в обличчя одного разу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍