Олександр Кваченко - Воїн рун, Олександр Кваченко

Нічого дивного навколо я не помітив, окрім невеликих каменів, які стояли на однаковій відстані один від одного. Вони нагадували англійський Стоунхендж, тільки без перекриття, і половина каменів була розбита або поросла мохом. Це вже тішило — хтось же їх поставив. Я досі стискав у руках клинок, а браслет більше не був гарячим. Здавалося, він побілів і очистився від пилу підвалу, малюнки на ньому стали чіткішими.

Озирнувшись, зрозумів, що перебуваю на невеликому пагорбі. Звідси було видно: праворуч до горизонту шумів ліс, ліворуч у далечині виднілися білі верхівки гір і горбистий степ із невеликими лугами. Попереду виднілися обриси будівель, що стояли на пагорбі. До них було кілометрів десять. Позаду здіймалися високі дерева, схожі на дуби.

Вщипнувши себе про всяк випадок, я рушив у бік будівель. Дороги чи стежки не було — довелося пробиратися крізь зарості. Пригадалися шкільні роки, коли ми з однокласниками після перегляду мультфільмів майстрували мечі з дерев і грали на руїнах старої школи.

Стискаючи в руці клинок і пробираючись крізь зарості, я помітив, що він дуже гострий — легко рубав гілки завтовшки з руку. Завдяки йому я прорвався крізь чагарники. Так захопившись, я не помітив, як вийшов на галявину.

На галявині стояли три людини в чорних плащах, спиною до мене. Перед ними, притулившись до дерева в оборонній позі з палицею, стояв непримітний дідок. Вони про щось сперечалися. До мене долітали уривки фраз на підвищених тонах, але слів я не розібрав. У цьому дідусеві було щось дивне — він виглядав упевнено. Придивившись, я зрозумів, що це не людина. Світле або сиве волосся, загострені вуха, трохи розкосі очі та залишки колись елегантного одягу. Принаймні саме так описували ельфів у багатьох книгах.

Дідусь помітив мене, оглянув із голови до ніг і похитав головою. Я сприйняв це як сигнал «не лізь». У цей момент один із людей почав обертатися в мій бік. Поки мене не помітили, я поспішно пригнувся за кущем і почав спостерігати з укриття.

Двоє людей, що оточили старця, різко вихопили мечі й почали наближатися до нього. Третій із них, схоже, кинув щось у бік діда. Той різко підняв руку в напрямку нападника, і між ними виникла пелена, що поступово спала й розсіялася. Потім старець невловним рухом руки вихопив щось із-за спини й кинув у крайнього чоловіка. Той зігнувся й упав. Одночасно з його падінням інші двоє нападників добігли до старого та кинулися на нього.

Задзвеніли клинки об палицю старця, вони притискали його до дерева, не даючи розвернутися. Нарешті старець, спритно прослизнувши між ними, кінцем палиці вдарив одного по руці. Чоловік закричав, його рука безвільно повисла вздовж тіла, а меч випав. Старець не встиг ухилитися від другого меча, і лезо залишило легке поранення на його тілі. Він завмер, притискаючи руку до рани. Всі зупинилися на кілька секунд, переводячи подих.

У цей момент мене наче щось смикнуло. Я швидко скинув рюкзак, вискочив з укриття й, видавши бойовий крик апачів, кинувся вперед. Сильної смути своєю появою я не викликав. Ельф якось дивно подивився на мене й кивнув. Нападники переглянулися, і чоловік із пораненою рукою, підібравши меч у здорову руку, рушив до мене.

Міцніше стиснувши клинок, я приготувався захищатися. Судячи з його усмішки, він не бачив у мені серйозного супротивника. Усе сталося за мить. Він намагався завдати удару, але я підставив свій клинок. Лезо мого меча перерубало його зброю, ніби вона була з м'якого тіста. Я не встиг обдумати те, що сталося, бо уламок меча зачепив мою ногу. Нападник, падаючи вперед, не зміг ухилитися від мого меча. Я зачепив його шию, і він із подивом в очах упав на траву, все ще стискаючи залишок меча. Кілька разів він смикнувся й завмер.

Я довго стояв, дивлячись на труп під ногами, не вірячи, що це сталося. Прийшовши до тями, я побачив, як старець уже розібрався зі своїм супротивником і тепер сидів під деревом, перебинтовуючи рану.

Перевірив свій поріз. Нічого серйозного, кров майже зупинилася. Залишалося лише перев'язати рану, щоб уникнути інфекції. Намагавшись не дивитися на труп, я рушив до старого, по дорозі піднявши рюкзак.

Старець зустрів мене усмішкою, простягнув руку для знайомства й промовив:

— Добрий вечір.

— Який він добрий, — відповів я, уважно розглядаючи його. — Ви не підкажете, де я знаходжусь і що тут відбувається?

— На мене напали вбивці, і я вдячний тобі за допомогу, — відповів він. — Ти перебуваєш у світі, який називається Колгадор.

— А… — тільки й зміг сказати я. Це багато чого пояснювало! "От і все. Я божеволію й розмовляю бозна-де зі старцем", — подумав я.

— А ви хіба не ельф? — спитав я.

— Так, я ельф. Але, боюся, ти не спиш, і все це не сон. Те, що відбувається навколо, — реальність. Ти при здоровому глузді. Розумію, це важко прийняти, але ти зараз в іншому світі. Ти потрапив у закляття виклику, накладене на предмет!

— Поверніть мене назад! — вимагав я. — У мене там батьки, друзі.

— Не можу, — зітхнув він. — Колись у твій світ потрапила людина звідси. У нього був амулет переходу між світами, і саме завдяки йому ти потрапив сюди. Але всі сподівалися, що повернеться та людина. З роками ми втратили надію, але годину тому я відчув, що спрацював механізм повернення. Я вирушив до місця зустрічі, але мене атакували.

— Як виглядає цей амулет? — запитав я.

— Це смужка білого металу із зображенням дракона й лицаря. Інколи він змінює форму залежно від світу, але малюнок залишається.

— Чи не ось цей? — я показав браслет на зап’ясті.

— Так, це він, але працює лише разом із мечем.

— Тож коли ви мене відправите назад?

— Не все так просто, — відповів ельф. — Щоб відправити тебе додому, потрібно зарядити браслет, а ще розібратися з мечем. Зараз тут небезпечно. Поїдемо до мене, і в дорозі я все поясню і по дорозі про все поговоримо. Всьому свій час.