Марина Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

– З нього все почалось! Якби тоді…

Раптом – як же невчасно! – зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!

Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.

– О, з'явився – не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!

– Що? Ти знайшла? Ти їй розказала? – Вадим зробився сам не свій.

У ворота подзвонили, стара побігла відчиняти. Софійка злякано прикрила долонею фото і, щоб не сердити хлопця, заховала під полу.

– Нічого особливого, не хвилюйся! Я просто ішла мимо і вирішила дізнатися, що з англійської…

Здається, йому відлягло від серця. Навіть подобрішав:

– Вау! Уроки! Ну, проходь до мене, бо та дракула зараз як розгавкається!

Скочив поперед Софійки до своєї кімнати і щось швидко згріб зі столу до шухляди. Звісно, хоче, щоб охайно!

– То його, кажеш, треба?

Домашнього завдання з англійської, виявляється, їм не давали. Розмова не клеїлась, Вадим сидів мов на голках, ніби когось чекав. Та й Софійці було незатишно і давно вже хотілося додому.

Як виходила, старої вже не побачила. Аж біля хвіртки здибала неголеного типа, який щось прогугнявив назустріч Вадимові. Та це ж той, кого чула сьогодні під акацією!

Вже біля самого дому завважила, що й досі стискає щось під полою. Леле, це ж оте старезне фото зі шкатулки! Треба повернути! Але вертатися? Нізащо!

Намиста, звісно, так і не знайшла.

8. Підслухана розмова

Біологічка Ліда Василівна на останньому уроці повела Софійчин 6-В на екскурсію до старого парку. Всі ніби вирвались із зимового полону і тепер сміялися, базікали, дивувались юній зелені старих дубів.

Ліда Василівна щось пояснювала, і Софійка з гуртиком дівчат-відмінниць намагалася запам'ятовувати, чим різниться веймутова сосна від кримської, а карельська береза – від завислої. Особливо сподобались пишно квітучі білі кущі таволги. Ліда Василівна спочатку назвала їх незрозуміло, латиною, а тоді по-народному – наречена! Цікаво, чи чує Вадим, чи нічого собі не уявляє?

Вадим не чув, бо крутився далеченько від учительки: великою лозиною полохав жаб понад зарослим осокою озерцем. Біля нього товклося кілька хлопців і… нахабна Ірка Завадчук, яка гонко й манірно пищала до кожної жаби. Ніяк не відчепиться від хлопця! Наче й не бачить, що вона Кулаківському тепер цілком байдужа.

Софійка вміла міркувати. Еге ж, нині все змінилось не на Ірчину користь. По-перше, і Вадимова поява у їхньому дворі, і його вчорашня ніяковість – усе свідчило про його небайдужість до неї, Софійки. По-друге, те, що він ось кидає по Ірчиних ногах соснові шишки (пацани наввипередки починають і собі кидати), даруйте, аж ніяк не межа Софійчиних мрій. Її мрія – аби під ноги кидали букети… лілей, білих садових лілей, яких найбільше любила з дитинства!.. А шишки… Хай ними Ірка тішиться!

На центральній алеї, заповненій численними ятками, Вадим купив Ірці морозиво. Паршивеньке, звісно, хоч і дороге: Софійка не любить із чорносливом. Навіть почула, як гордовито сказав:

– Чотири п'ятдесят? Фігня! Для мене гроші – не проблема, ще й трохи лівих учора перепало!

Ірка Завадчук бридко самозакохано хихикнула.

– Хочеш, і тобі куплю? – раптом при всіх обернувся до Софійки.

– Дякую, такого не їм! – пирхнула, мало не онімівши з несподіванки.

Ірка знову хихикнула – вже не так самозакохано.

Що таке ліві гроші, Софійка розуміла не зовсім, бо на уроках такого не вчили. Але щедрий Вадимів жест розчулював. І давав привід знову щасливо, до почервоніння кінчиків вух, думати: о тобою, Вадимчику, все не так просто!.."

Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.

Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер – із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!

– Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив! – долинув із розчиненого вікна жіночий голос.

– Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш… – відповів хлопчик.

– Ще й грошей просив! І що? Поживився?

– Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…

– Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!

– Але ж він подарував тобі…

– Що? Отой копійчаний пучок рясту?!

– А мені колись – шоколадку…

– Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..

– Але…

– Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!

Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!

9. Чоловік із виколотими очима

– Ну як? – Сашко аж підскочив назустріч.

– Ніяк! – відповіла понуро.

– Що, не дозволили?

– Не дозволили чого?

– Ну, кошенят…

– А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!

– Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.

– А тих – розкупили?

– Пороздавав!

Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно муркотіло.

– Мені не дозволять, бо й так удома завинила! – На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.

Сашко похнюпився:

– Що ж робити?

– Нічого! І цю віддаси, а я,