Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

Лілі зрозуміла його останні слова трохи по-своєму, та головне вона все-таки уловила.

Вона замислено глянула кудись у далечінь. Не на протилежну вуличку, ні. Її погляд був спрямований на щось інше, що не побачити дорослими очима. Це щось було з іншого світу. Світу дитячої уяви. Такої цнотливої та всеосяжної.
— Ой-йой! — вигукнула Лілі зі щирим здивуванням.
— Що? Що сталося? — перелякався містер Боб.
— А ви погляньте? Хіба не бачите?
— А що я маю побачити?
— Та це ж скаче сюди четвірка сміливих і сильних песиків. Таких гарних, пухнастих... як же зветься ця порода? Якось дивно вона зветься.
— Може... хаскі? Чи лайки? — невпевнено мовив містер Боб, мимовільно підігравши дитячій уяві.
— Точно! І ті, і другі.

Лілі підскочила і підбігла до уявних собак, махаючи у повітрі рукою, ніби гладить їх за вушками.
— Які ви гарнюні. Глядіть, пане Боб. Ну гляньте, будь ласочка. Хіба вам важко?
— Ну гаразд. — здався чоловік, і посмішка прикрасила його, бо була не звичайною. Це була посмішка маленького хлопчика, що ще жив у глибинах пам'яті втомленого Боба. Того самого Боба, який полюбляв знаходити собі підходящу гілку й уявляти себе хоробрим лицарем із мечем, оздобленим коштовностями.
— Ось цього я назву Шариком. У моєї бабусі був собака Шарик. А цього назву Бобом молодшим. Інших ви назвете самі, як вам заманеться, добре? Пане Боб, добре? — перепитала дівчинка, як мама, коли не впевнена, що її слухають.
— Ну звісно назву. Не переживай.
— Гаразд.

Лілі підійшла до коробки, в яку провалилася раніше, надірвала її з двох сторін, розклала й мовила:
— Це ваші санчата, а собачки будуть вашою упряжкою. Сідайте у санчата.
— Боюся це вже лишнє. Я...
— Сідайте кажу. Будь ласка.
— Скажи мені, що ти робиш? Що це все означає?
— Ваша гора скінчилася, пане Боб. На неї не залізеш, та й не треба вона нам. Перед вами цілий світ ще лишився. Сніжна рівнина яка чекає свого вершника. Вважайте моїх песиків невеличким різдвяним подарунком для вас.

Лілі ще щось зробила руками в повітрі. По дивним звукам "чик-чик" можна було здогадатися, що так вона причепила упряжку до санчат із коробки.
— Ви залазите? Чи мені вас затягувати доведеться?

Чоловік, важко видихнувши повітря, озирнувся довкола, ловлячи погляди людей і мовив.
— А й щоб йому. Сяду я.

Він навприсядки перелаштувався до коробки-санчат, вмостився якомога зручніше та спитав:
— І що далі, командире?
— А далі, пане Боб, — Лілі нахилилася до нього і тихо мовила, — далі тримайтеся.
Вона стала позаду чоловіка, поклала руки на його плечі і вигукнула: "Уперед, Шарику, вперед, Боб молодший, інші... як вас там... теж уперед! Несіть нас у безкрайні пригоди" і почала нахиляти містера Боба в різні сторони, імітуючи рух санчат.

Чоловік, який ще десять хвилин тому був на краю відчаю тепер летів на великій швидкості вперед на санчатах. Їх тягнули четверо сильних і відданих собак по сніжній рівнині. Він тепер це точно бачив.

Не було довкола ніяких людей, не стояли довкола багатоповерхівки. Були лише вони. І вогник зажеврів у серці Боба.
— Пр-р-р, — мовила Лілі. — Чи як там кажуть, аби спинитись? Ну що, ви відчули це?

Чоловік сміючись закивав головою.
— То добре. А знаєте, ми з вами схожі.
— Чим?
— Ми обидва блукаємо, але водночас знаємо, що хочемо знайти. Я мандрую по світу в пошуках Санти, бо понад усе хочу подарувати йому щось таке, чого він бажав би усім своїм серцем. А ви мандруєте, щоби знайти дім, у якому вас чекатиме сім’я із печивом у формі чоловічків і мавпеняток та теплим молоком, яке ви будете ділити із Санта Клаусом на Різдво.

Лілі на мить замислилась і, засоромившись уважного та здивованого погляду свого співрозмовника, почала розглядати місце, де вони знаходились.
— Я знаю, чому ви тут сидите, — продовжила вона, — ви, так само як і я, довго йшли і дуже втомились. Тому й сіли тут. Тому сіла і я. Щоб перепочити, набратися сил і піти далі. Мій тато завжди казав: «Перепочинь одну хвилинку, і спіймати зможеш білку».

Чоловік був вражений словами маленької дівчинки.
— Так, — мовив він зі сльозиною на щоці, — мабуть, ти права.

Дівчинка обтрусила куртку, відійшла на кілька кроків назад і сказала:
— Знаєте, пане Боб, ви мені схожі на цю коробку, у яку я щойно провалилась. Зовні вона виглядає грубою, пом’ятою і маленькою, проте, впавши всередину, вона виявилась доволі приємною і затишною.

Лілі знову дзвінко засміялась і цим самим ще більше зігріла душу чоловіка, який дивився на дівчинку знизу.
— А мені вже час іти. Я мушу знайти сьогодні Санту.
— Як? Вже? — засмученим і благаючим залишитися тоном спитав Боб, коли Лілі вже побігла у протилежну сторону натовпу людей.

Раптом вона спинилася і, обернувшись востаннє, голосно мовила:
— Пообіцяйте доглядати за песиками і не спинятися. Пообіцяйте, що відпочинете ще всього одну хвилинку! Гаразд?
— Обіцяю! — вигукнув у відповідь Боб. — Я піймаю свою білку.

Він підійнявсь і ще якийсь час спостерігав, як маленька кудрява Лілі у своєму зеленому пуховику квапливо минала всіх дорослих чоловіків та жінок, поки повністю не зникла у натовпі. Мабуть, – подумав Боб, – вирішила якомога швидше повернутися до своїх батьків, які кудись відійшли.

Він оглянувся і зустрівся поглядом із чоловіком, який скоріш за все спостерігав за всією сценою, що тут сталася, бо від здивування його щелепа звисла, як у лускунчика.
— Так, — мовив до нього містер Боб, — я їздив на санчатах.