Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

Раптом вона отямилась і згадала, що тут робить і чому зараз не дивиться на дивані мультики в очікуванні тата. Смикнувши дідуся за рукав його куртки, Лілі спитала:
— Скажіть, чи є прощення тому, хто ослухався всіх дорогих йому людей і вчинив абсолютно безвідповідально?
— Ну, — замислився він, — дивлячись, заради чого він це зробив.
— Наприклад… щоби дізнатися відповідь на одне питання. Маленьке. І… зовсім дивне, якщо комусь про нього розповісти.
— А от тут, дитинко, варто запитати себе наступне — це питання буде дивним і смішним тільки для всіх, чи навіть для тебе?

Лілі замислилась на кілька секунд і відповіла.
— Для інших.
— А цей «хтось» відчуває, що просто зобов’язаний дізнатися відповідь?
— … Так.
— Бачиш, дитинко, у чому справа: всі — це лише всі. А ти — це все. Звісно люди будуть насміхатись над тим, хто прагне знайти відповідь, гадаючи, що ніякого сенсу в цьому немає. Але для когось ця відповідь може дати стимул жити далі. Хіба чиясь душа може жити спокійно з питаннями, на які немає відповідей? Ні! Вона буде непокоїтись, не даватиме спати.
— То… ви хочете сказати, що відповідь варто шукати?
— Ні! Її потрібно шукати! Хай ти заблукаєш, нехай на тебе дивляться скоса, навіть якщо близькі будуть тобою дуже розчаровані, ти знайдеш ту відповідь, яку так довго шукала. І повір, із наслідками буде жити значно легше, коли ти знаєш, що вони були того варті.

Очі Лілі засяяли впевненістю та рішучістю.
— Дякую, пане! Дякую, пані! Я мушу йти.

Вона встала, поправила фіолетового шарфика і побігла далі уздовж парку.
— Старий чоловік глянув із подивом на свою дружину, а тоді перевів погляд на дівчинку, що бігла так радісно, ніби її чекає щось неймовірно захопливе.
— Господи. Надіюся, через нас вона нічого не утне.

* * *
 

Лілі поки не зустріла Санту, але в ній тепер було значно більше впевненості, ніж раніше. Люди стали не такими небезпечними, а подорож не такою страшною. Вийшовши з парку, вона попрямувала далі по вулиці. Їй зустрічалось значно більше цікавих місць, розкішних будівель і супермаркетів із сотнями величезних вікон. Лілі дивилась у гору на багатоповерхові будинки і здавалося, їм не було кінця.

Трішки стомившись, дівчинка вирішила відпочити, і почала бігати очима у пошуках затишного місця. На щастя, таке місце майже одразу попало їй на очі. Поміж будинками одразу біля кута лежала купка картонних коробок, і як Лілі здогадалась, належала вона чоловікові, що сидів на одній із коробок.
— Добридень, — привіталась Лілі, — веселого Різдва. Можна я біля вас присяду?

Чоловік підняв свої здивовані та втомлені очі та, побачивши маленьку кудряву дівчинку, яка дивилася на нього своїми великими оченятами без жодної відрази чи страху, не зміг вимовити ні слова. Він тільки кивнув головою, не зводячи з неї погляду. На ньому була стара і трохи потерта куртка – парка, бруднуваті штанці та чорні чоботи, які скоріш за все були його улюблені, бо виглядали такими затертими та поношеними, ніби він їх ніколи не знімав.

Лілі, зрадівши дозволу, швиденько сіла на ящичок біля чоловіка і тієї ж миті провалилася всередину.
— Ой! — крикнула вона і дзвінко засміялася. З коробки стирчали одні ноги, які погойдувалися вверх та вниз.
— Лихо! Не забилася? — спитав переляканий чоловік, витягаючи її з коробки.
— А тут більше місця, ніж я думала, — відповіла Лілі.

Чоловік допоміг вилізти дівчинці та одразу поцікавився де її батьки.
— Вони… скоро повернуться, — вона сказала це так, мов їм довелося відійти всього на хвилинку, а її попросили почекати тут. — А чому ви тут сидите?
— Я не знаю, — сумним голосом відповів він.
— Невже вам зараз не хочеться бути зі сім’єю, пити гарячий шоколад і їсти печиво у формі кумедних чоловічків та мавпеняток?
— Боюся, що ні.
— Ну… тоді хоча б із друзями?
— Немає в мене друзів, — відрізав він.

Лілі насупила брови.
— Я вам не вірю! Як таке може бути?
— А ти глянь на мене, — чоловік демонстративно та водночас із соромом в очах вказав на зарослу неохайну борідку, одяг і старі черевики, — хто із таким, як я, захоче спілкуватись?

— Але ж я з вами розмовляю.
— Ти дитя. Це зовсім інше.
— Як вас звати?
— Боб.
— Містере Боб, коли я йду додому після ігор на подвір’ї, то виглядаю нічим не краще. Тато завжди мене називає маленькою замазурою, але щоб не розмовляти — такого ще не було.
— Це зовсім інша річ, — відповів він, дістаючи бруд із під нігтів. — У дорослому світі не так усе працює. Якщо ти… «замазура», то люди одразу ж сприймають тебе як невдаху, чи жебрака.
— Хто такі жебраки? — перепитала Лілі.
— Це ті, хто просять у людей допомоги, не маючи змоги (чи бажання) самим зарадити собі.
— А ви, пане Боб, жебрак?
— Я, — з болісною посмішкою протягнув він, — я швидше невдаха.

Обличчя Лілі стало сумнішим від цієї розмови. Люди, що періодично задивлялися на них, її вже не цікавили. Уся увага була спрямована на цього чоловіка, який сидів тут на купі картону та явно за щось себе картав. Лілі запитала:
— Чому… Чому ви звете себе невдахою?
— Бо втомився я. — швидко вимовив містер Боб, ніби ці слова обпікали його із середини.
— Від чого саме?
— Та від усього. Втомився бігати від притулку до притулку. Втомився стояти в черзі за жалюгідною порцією гарячого супу, втомився шукати своє у цьому світі. Я просто... втомився. От буває таке, що спустишся зі засніженої гори і спочатку тобі так весело, так цікаво. Летиш собі на великій швидкості, вітер завиває у вухах і гадаєш, що далі буде так само легко і безтурботно. Геть проблеми! Мені не до вас. Я лечу! А коли гора кінчається і ти стоїш під нею такий маленький і безпорадний, тобі хочеться повторити. Отримати ще раз те відчуття щастя. Та коли намагаєшся залізти на ту гору знову, сніг зрадливо обвалюється маленькими лавинами у тебе під ногами, ніби кажучи: "Ти вже добряче накатався, малий. З тебе досить". Мабуть, я невдаха, бо самовпевнено вважав, що гора ніколи не скінчиться. І я втомився плекати надії на те, щоб залізти на цю гору і повторити те, чого вже ніколи не буде. А що буде далі, мені вже все одно.