Арундаті Рой - Бог Дрібниць

У старому домі на пагірку сиділа за обіднім столом Крихітка-кочамма, стираючи з підстаркуватого огірка товстий шар пухирчастої гіркоти. На ній була вільна нічна сорочка з тисненого ситцю, картата, з пишними рукавами і з жовтими плямами від куркуми. Вона погойдувала під столом своїми крихітними наманікюреними ніжками, ніби дитина, яку висадили на високий стілець. Ті ніжки сильно набрякли і скидалися на маленькі надувні подушечки у формі ніг. Хоч би хто приїжджав у давні часи до Аєменема, Крихітка-кочамма взяла собі за звичай привертати увагу до того, які великі у гостей ноги. Вона просила дозволу приміряти їхні пантофлі, а тоді вигукувала: «От гляньте, я в них просто тону!». І колами ходила в тих пантофлях по дому, злегка піднявши поділ свого сарі, щоб кожен міг досхочу надивуватися її мініатюрними ступнями.

Коло того огірка Крихітка-кочамма поралася з відчуттям тріумфу і не надто й старалася це приховати. Її страшенно втішило те, що Еста не заговорив до Рахелі. Що лише глянув на неї і пройшов мимо. У дощ. Так, як робив з усіма іншими.

Крихітці-кочаммі було вісімдесят три. Очі за товстими скельцями окулярів виглядали розмазаними, наче масло.

— Я ж тобі казала, хіба ні? — мовила вона Рахелі. — А ти чого чекала? Особливого ставлення? Кажу тобі, він зовсім з’їхав з глузду! Навіть не впізнає більше нікого! Як тобі це?

Рахель промовчала.

Вона відчувала ритм, у якому гойдався Еста, відчувала краплі дощу на його шкірі. Чула, як безладно, сумбурно шумить у нього в голові світ.

Крихітка-кочамма занепокоєно зиркнула на Рахель. Вона вже шкодувала, що написала їй про повернення Ести. Проте, що ж було робити? Повісити його до самої смерті собі на шию? А чому саме вона? Вона за нього не відповідає.

Чи таки відповідає?

Мовчання всілося між внучатою племінницею і двоюрідною бабусею, наче третій співрозмовник. Незнайомець. Одутлий і лихий. Крихітка-кочамма нагадала собі, що двері до спальні на ніч треба замкнути. А тоді спробувала знайти все ж якусь тему:

— Як тобі моя нова зачіска?

Рукою, якою щойно тримала огірок, вона провела по коротко стриженому волоссю і залишила на ньому гірку краплю огіркового слизу, що мимохіть вабила око.

Рахель не знала, що сказати, тож просто дивилася, як Крихітка-кочамма чистить свій огірок. Довгасті жовті лушпинки де-не-де поприставали їй до грудей. Смолянисто-чорні фарбовані пасма лежали на голові розмотаними нитками. Фарба трохи забруднила шкіру на чолі, і тепер було враження, наче у неї є ще й друга, блідо-сіра й тіняста лінія волосся. Рахель помітила, що вона почала користуватися косметикою. Губна помада. Сурма. Легкий мазок рум’ян. У замкнутому домі панував присмерк, а жарівки Крихітка-кочамма визнавала лише 40-ватні, тому її помадні губи дещо не збігалися зі справжніми.

Лице та плечі у неї трохи схудли, тож вона здавалася вже не стільки кулястою, скільки конічною. Сидячи отак за обіднім столом, який приховував її неосяжні стегна, примудрялася навіть виглядати мало не тендітною. Тьмяне освітлення їдальні стерло їй з обличчя зморшки та зробило його молодшим, хоч і трохи дивним, ніби запалим. На ній було багато коштовностей. Ті коштовності належали колись Рахелиній покійній бабусі. Всі. Мерехтливі персні. Діамантові сережки. Золоті браслети й плаский золотий ланцюжок прегарної роботи, якого Крихітка-кочамма час від часу торкалася, аби переконатися, що він на місці і таки її. Ніби молоденька наречена, не спроможна повірити у свій талан.

Вона живе своє життя навспак, подумала Рахель.

То було напрочуд слушне спостереження. Крихітка-кочамма й справді прожила життя навспак. За молодих літ вона зреклася була матеріального світу, а тепер, на схилі віку, схоже, розкрила йому свої обійми — і він теж у боргу не залишився.

У вісімнадцять Крихітка-кочамма закохалася у молодого вродливого монаха-ірландця, отця Малліґена, якого на рік делегували з мадраської семінарії до Керали вивчати індуїстські священні тексти, щоб мати потім змогу обґрунтовано їх спростовувати.

Щочетверга зранку отець Малліґен приїздив до Аєменема відвідати батька Крихітки-кочамми, преподобного Е. Джона Іпе, священика церкви Мар-Тома, чи то пак святого Томи. Преподобного Іпе у християнській спільноті добре знали, адже йому пощастило отримати особисте благословення з рук самого Антіохійського патріарха, суверенного глави Сирійської християнської церкви. Ця подія ввійшла до аєменемського фольклору.

У 1876-му, коли батькові Крихітки-кочамми було сім років, його батько взяв сина з собою до Кочина подивитися на патріарха, який прибув з візитом до вірних Сірійської церкви у Кералі. Вони випадково опинилися у перших рядах людей, до яких патріарх промовляв на західній веранді дому Каллені. Гріх було не скористатися такою нагодою, тож батько шепнув щось малому на вухо і підштовхнув уперед. Ціпеніючи від страху, майбутній преподобний ступив негнучкими ногами кілька кроків і припав побілілими губами до персня на середньому пальці патріарха, геть його обслинивши. Патріарх витер персня об рукав, а тоді поблагословив хлопчика. Минав рік за роком, та преподобний Іпе, вже подорослішавши і вивчившись на священика, й далі був відомий як Пун’ян-Кунджу — Благословенний Малюк. Люди припливали по ріці човнами аж із Аллеппі й Ернакулама та привозили своїх дітей, щоб він поблагословив їх.

Хоч між отцем Малліґеном та преподобним Іпе була солідна різниця у віці, та й належали вони до різних віровизнань (для яких спільним було хіба що почуття взаємної неприязні), спілкуватися їм подобалося, й отця Малліґена частенько запрошували залишитися на обід. Із двох чоловіків лише один помітив, як щораз вище й вище, ніби морський приплив, здіймається сексуальне збудження в стрункій дівчині, яка ще довго після обіду знай вертілася й вертілася біля столу, хоч там уже давно нічого було прибирати.

Спершу Крихітка-кочамма намагалася звабити отця Малліґена щотижневими сценами показної доброчинності. У четвер вранці, коли отець мав уже ось-ось з’явитися на порозі, вона хапала першого-ліпшого малюка з якоїсь убогої сільської родини й заходилася силоміць мити його біля колодязя, боляче стукаючи бруском червоного мила по випнутих ребрах.

— Доброго ранку, отче! — віталася Крихітка-кочамма, побачивши гостя, а усмішка, що вигравала при цьому в неї на устах, різко контрастувала з мертвою хваткою, якою вона вчепилася у слизьке від мила рученя худенької дитини.

— Доброго ранку й тобі, Крихітко! — відповідав отець Малліґен, зупиняючись і складаючи свою парасолю.

— Я хотіла дещо у вас запитати, отче, — вела далі Крихітка-кочамма. — У Першому посланні до Коринтян, глава 10, вірш 23, мовиться: «Усе дозволене, але не все корисне». Отче, як може таке бути, що дозволене все? Тобто я розумію, дещо може бути дозволене чи багато що, але…

Отець Малліґен не просто тішився собі