Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

Не думаю, що вона зі мною погодилась. Я жив достатньо довго на світі і знаю: переконувати закохану людину нехай там у чім – означає марнувати свої зусилля, але я тішив себе надією, що мої слова принесли їй бодай невеличку розраду.

Коли вона підвелася, то подякувала мені й пообіцяла обміркувати все те, що я сказав.

Проте, коли вона пішла, мене охопило досить кепське відчуття. Я зрозумів, що досі хибно оцінював характер Анни Протеро. Вона вразила тепер мене як жінка відчайдушна, як той різновид жінки, котра не зупиниться ні перед чим, якщо її емоції будуть розбуджені. І ось вона розпачливо, дико й божевільно закохалася в Лоренса Реддінґа – чоловіка, на кілька років молодшого, ніж вона. Мені це не сподобалося.

Розділ четвертий

Я зовсім забув, що ми сьогодні запросили Лоренса Реддінґа на обід. Коли Ґрізельда забігла до мого кабінету й висварила мене, нагадавши, що залишаються тільки дві хвилини до обіду, а я не готовий, це повідомлення захопило мене цілком зненацька.

– Сподіваюся, усе буде гаразд! – гукнула Ґрізельда мені навздогін, коли я підіймався сходами. – Я обміркувала все те, що ти сказав, під час ланчу і розпорядилася підготувати на обід кілька справді смачних страв.

Я тут хотів би лише мимохідь зауважити, що сьогоднішня трапеза, яка відбулася досить пізно, підтвердила слова Ґрізельди про те, що в неї все виходить набагато гірше, коли вона старається, аніж тоді, коли ставиться до своїх обов’язків господині дому цілком байдуже. Меню було вельми амбітним у своєму задумі, і Мері, здавалося, відчувала якусь хворобливу втіху, зі злостивою винахідливістю подбавши про те, щоб недосмажені страви чергувалися з пересмаженими. Устриць, які Ґрізельда замовила і які, здавалося, було неможливо ані недосмажити, ані пересмажити, бо їх подавали на стіл сирими, ми, на жаль, не змогли скуштувати, бо в домі не знайшлося жодного інструменту, який би міг їх відкрити, і це з’ясувалося тільки тоді, коли їх уже треба було їсти.

Я сумнівався, що Лоренс Реддінґ прийде до нас обідати – адже знайти якийсь привід, щоб не з’явитися, йому було б зовсім неважко.

Проте він прийшов із належною пунктуальністю, і ми четверо посідали за стіл. Лоренс Реддінґ – чоловік, безперечно, привабливий. Він має приблизно років тридцять віку. Волосся в нього темне, але очі блискучого, майже осяйного синього кольору. Він належить до тих молодих людей, які все роблять добре. Він успішно грає в різні ігри, влучно стріляє, з нього добрий актор-аматор, і він здатен розповісти надзвичайно цікаву історію. Він може організувати будь-яку вечірку. Гадаю, у нього в жилах ірландська кров. Він аж ніяк не справляє враження типового художника. А проте, я думаю, він розумний живописець у сучасному стилі. Щодо мене, то я знаю про живопис дуже мало.

Було б цілком природно, якби на сьогоднішній обід він прийшов дещо стриманим і замкненим у собі. Проте він поводився з цілковитою невимушеністю. Думаю, ані Ґрізельда, ані Денніс не помітили нічого дивного в його поведінці. Мабуть, і я нічого не помітив би, якби не знав наперед, що сталося в тому сарайчику, який ми називаємо художньою майстернею.

Ґрізельда й Денніс були напрочуд веселі – вони безперервно жартували на тему доктора Стоуна та міс Крем, тему Головної Плітки в нашому селі. Несподівано я з болем усвідомив, що Денніс за віком набагато ближчий до Ґрізельди, аніж я. Він називав мене дядьком Леном, а її – Ґрізельдою. Це відкриття наповнило мене відчуттям самотності.

Думаю, мені неабияк зіпсувало настрій те, що я відкрив про місіс Протеро. Не можу сказати, що я часто поринаю в такі думки, адже ні до чого доброго вони не приводять.

Ґрізельда й Денніс заходили іноді дуже далеко у своїх жартах, але в мене не вистачало духу зупинити їх. Мені завжди було прикро усвідомлювати, що сама присутність священика стримує людей від невимушених розмов.

Лоренс брав активну участь у їхній веселій бесіді. Проте я відчував, що його погляд постійно ковзав туди, де сидів я, і тому не здивувався, коли після закінчення обіду він увійшов за мною до мого кабінету.

Коли ми опинилися наодинці, його поведінка змінилася.

– Ви відкрили нашу таємницю, сер, – сказав він. – Що ви збираєтесь із нею робити?

Я міг говорити набагато відвертіше з Реддінґом, аніж говорив із місіс Протеро, і я скористався з цієї нагоди. Він сприйняв мої слова дуже добре.

– Звичайно, – сказав він, коли я закінчив, – ви зобов’язані говорити саме те, що мені сказали. Ви – священик. Я аж ніяк не хочу принизити вас цим твердженням. Правду кажучи, я розумію, що ви маєте цілковиту слушність. Але те, що відбувається між Анною і мною, – це не зовсім звичайна річ.

Я сказав йому, що люди промовляють такі слова від першопочатку часів, і дивна маленька усмішка скривила йому губи.

– Ви хочете сказати, кожен думає, що його історія унікальна? Може, і так. Але одному ви повинні повірити.

Він запевнив мене, що досі «між ними не було нічого поганого». Анна, сказав він, – це одна з найщиріших і найвірніших жінок із тих, які існують на світі. Але що станеться далі, йому невідомо.

– Якби це відбувалося в романі, – похмуро сказав він, – то старий помер би – і то був би чудовий вихід для всіх.

Я сказав йому кілька докірливих слів.

– О, я зовсім не мав на увазі, що хочу штрикнути його ножем у спину, хоч був би глибоко вдячний кожному, хто так би зробив. Немає у світі такої людини, яка сказала б добре слово про нього. Я, можна сказати, здивований, що перша місіс Протеро не порішила його. Я зустрічався з нею кілька років тому, і вона здалася мені жінкою, яка на це здатна. Одна з тих небезпечних жінок, які вміють приховати свої емоції в собі. Він біситься й лютує, повсюди влаштовує скандали, він підлий, як диявол, а таку паскудну вдачу, як у нього, годі знайти. Ви не можете собі уявити, щó довелося витерпіти від нього Анні. Якби я мав у кишені бодай кілька пенні, то давно вивіз би її звідси.

І тоді я заговорив із ним дуже відверто. Я попросив його покинути Сент-Мері-Мід. Залишаючись тут, він тільки погіршить нещасливу долю Анни Протеро, яка справді гірко страждає. Люди почнуть базікати, їхні балачки дійдуть до вух полковника Протеро – і її становище стане зовсім нестерпним.

Лоренс запротестував:

– Ніхто нічого про це не знає, крім вас, отче.

– Мій любий хлопче, ви недооцінюєте детективний інстинкт сільського життя. У Сент-Мері-Мід кожному відомо все про ваші найінтимніші справи. В Англії не знайдеш детектива, кращого за стару панну непевного віку, яка має необмежене дозвілля.

Але він заперечив, що в їхньому випадку все гаразд. Усі думають, він залицяється до Летиції.

– А вам не спадало на думку, – запитав я, – що й Летиція може думати так само?

Це припущення неабияк його здивувало. Летиції до нього байдужісінько – заперечив він. Він переконаний у цьому.

– Вона дивна дівчина, – сказав він. – Схоже, вона завжди витає в якихось мріях, але під ними, я думаю, міркує досить практично. Гадаю, уся її замріяність – лише