Данило Ульянов - Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат, Данило Ульянов

стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць — спеціальних дощечок для покриття дахів. Ці конструкції й сьогодні можна побачити в ландшафтах західної України.

Велику роль у житті бойків відігравало землеробство. Жителі Бойківщини з легкістю освоювали долини, гірські схили й лісові масиви: рубали ліси та чагарники, спалювали їх, викорчовували пні, скопували мотикою і обробляли землю спеціальними знаряддями.

Малородючий ґрунт та кліматичні режими різних висотних зон на Бойківщині зумовили формування традиційного асортименту вирощуваних культур і власної агротехніки.

Високо розвиненими на Бойківщині були всілякі ремесла та промисли: лісорубство, сплав деревини, гончарство, теслярство, бондарство тощо. Місцеві майстри будували для власного користування і на продаж хати та господарські будівлі, зводили дивовижні церкви, виробляли з дерева майже все сільськогосподарське знаряддя, транспортні засоби, меблі для оселі, посуд тощо. Розвиненим було також ткацтво і кушнірство.

Що стосується традиційного одягу бойків, то до наших днів збереглась у ньому давня простота форм і крою. Для виготовлення одягу використовували домоткане полотно, вовняне сукно й овечі хутра. Зовнішній вигляд бойківського одягу, його прикраси й орнаментація були біднішими порівняно з одягом гуцулів.

Харчувалися бойки в основному житом, овесом, картоплею і молочними продуктами.

Традиційна духовна культура жителів Бойківщина вирізнялася регіональними особливостями. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві легко помітити вплив різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок із повсякденними справами людини.

Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані з місцевими історичними, побутовими подіями.

Самобутній характер має і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, розпис писанок тощо. Збереглися на Бойківщині твори народного малярства XVI–XVIII ст., що належать до унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

Лемківщина

Лемківщина є найдалі висунутим на захід краєм української землі. Вона займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну, або закарпатську, і північну, прикарпатську.

Східною межею південної частини вважається ріка Уж. Західною межею південної частини є ріка Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить нині до України — це частина Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Основна ж частина Бойківщини входить до складу Польщі, а південно-східна — до складу Словаччини.

Назва «лемки» вперше згадується в історичних джерелах у XVI столітті. На думку більшості дослідників, вона походить від поширеної у народній мові діалектної частки «лем», що означає «тільки, лише».

Давніми предками лемків вважається слов'янське плем'я білі хорвати, що проживало в Карпатах і Прикарпатті. За княжих часів Лемківщина входила до складу Київської Русі, Галицького й Галицько-Волинського князівств. Цей край неодноразово захоплювали і ділили між собою іноземні поневолювачі. Та найбільш трагічна подія в історії Лемківщини сталася минулого століття, після Другої світової війни, коли внаслідок злочинного зговору між урядами Польщі і Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з рідної землі і насильно депортоване до північно-західних воєводств Польщі та Радянської України.

Та попри все це вихідці з Лемківщини стійко захищали і захищають свою самобутність. І одним із головних «інструментів» у цьому є народна мова лемків, а також традиційна побутова культура і релігія.

Територія Низьких Бескидів, де селилися лемки, значною мірою сприяла розвитку хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині і мало багато спільного з рільництвом на Бойківщині.

У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Проте через невелику територію лемки мусили часто виїжджати на заробітки і емігрувати за океан.

Поселення лемків були скупчені в долинах рік і річок та здебільшого мали одновуличну забудову. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня). Рідше селянський двір мав кілька будинків.

До середини XX століття в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і їх забілювання, велика курна піч, гряди в хаті, чотирисхилий дах, укритий житніми сніпками («жупами»).

Одяг лемків характеризувався простотою і дещо відрізнявся в різних частинах і місцевостях Лемківщини. Та спільною рисою було виготовлення вбрання здебільшого з матеріалів домашнього виробу. До характерних компонентів традиційного одягу лемків належали коротка безуставкова жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча сорочка з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») для дівчат із кольорової тканини, для старших жінок — із чорної тканини, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чоловічі штани, сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна куртка («гунька»), довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взувалися лемки зазвичай у шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Тож сімейний і громадський побут лемків, їх звичаї, обряди, повір'я, багатий і мелодійний пісенний фольклор, легенди, перекази, народна музика, ужиткове декоративне мистецтво — усе це було надзвичайно своєрідним і колоритним.

Покуття

Перші згадки про Покуття знаходимо в листі молдавських бояр до польського короля 1395 року. Сама ж назва з'являється у XV столітті в науковій праці польського історика Яна Длугоша. Територіальні межі Покуття протягом століть визначалися по-різному. У XVII–XVIII століттях більшість дослідників сходилися на думці, що Покуття розташоване між Дністром, Черемошем і Карпатськими горами. З середини XIX століття Покуттям називали лише рівнинну частину території. Нині межі цієї етнографічної зони є чітко окресленими. До неї належать Тлумацький, Городенківський, Снятинський, Коломийський та північно-східні частини Надвірнянського і Косівського районів Івано-Франківської області.

Назву цього краю тлумачать по-різному. Найдостовірнішою є думка про її походження від слова «кут» як найменування землі «в кутах», що утворилися крутими згинами рік. Незважаючи на те що визначення території з цією назвою в різних джерелах неоднакове, назва Покуття завжди стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області. Його північною межею вважається Дністер, південно-східною — кордон із Буковиною.

У минулих століттях територія Покуття входила до складу Київської Русі й Галицько-Волинського князівства. Як провінція на окраїні вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 року — шляхетською Польщею. Її жителі були активними учасниками національно-визвольної боротьби українського народу, опришківського руху. Із Покуттям також пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи, що відбулося наприкінці XV століття. З