Автор невідомий - Народні казки - Норвезькі народні казки

— Бачиш? — гукнув він тролеві. — З цього білого каменя аж вода потекла, як я його стиснув. Отак я й тебе стисну, якщо ти миттю не стулиш пельки!

— Ох, пожалій мене! — злякався троль. — А я тобі допоможу рубати дерево!

— Ну гаразд, — сказав Пічкур, — якщо ти допоможеш мені працювати, то я тебе не зачеплю.

Троль так ревно взявся до роботи, що аж тріски полетіли. Того дня вони звалили багато дерев.

Коли настав вечір, троль і каже:

— Ходімо до мене. Адже моя домівка ближче, ніж твоя.

— Ходімо, — погодився Пічкур.

Прийшли вони до тролевої печери. Троль почав розкладати вогнище, а Пічкурові загадав принести води на кашу. Але в печері стояли тільки два залізні шаплики, такі великі й важкі, що хлопець не міг їх навіть підняти.

Попробував він ті шаплики та й каже тролеві:

— З такими наперстками не варто й час гаяти. Я зараз принесу цілу криницю.

— Ні, голубе, не треба! — злякався троль. — Нехай моя криниця стоїть. Краще ти розпалюй вогнище, а я сам принесу води.

Приніс троль води, і вони зварили велетенський казан каші.

— Як ти гадаєш, — спитав Пічкур, — чи не закластися нам, хто кого переїсть?

— Закладімося! — зрадів троль. Він був певний, що цей заклад виграє. Пічкур тоді взяв нишком шкіряну торбу і прив’язав її собі спереду до живота.

От посідали вони до столу і почали їсти. Пічкур одну ложку каші несе до рота, а дві в торбу. А троль їсть і не дивиться, що той робить, їли вони, їли, аж ось троль відклав ложку та й каже:

— Я більше не подужаю.

— їж, — каже Пічкур, — бо я ще не наївся.

Не хотілося тролеві програвати заклад, і він знову наліг на кашу. Живіт у нього став уже як гора, а каші ще багато. І троль з ляку, що не з’їсть її всю, упав під стіл.

А Пічкур забрав усе долото й срібло з тролевої печери. Тепер батькові було чим сплатити борги і без дерева.

Хлопець, проданий за тютюн

Була колись бідна вдова, і мала вона сина. Вдова ходила з ним жебрати від двору до двору, бо вдома в неї не було чого ні в горщик укинути, ні до вогню поставити. Спершу вони жебрали в селах, а потім вирішили спробувати щастя в місті. І там, ходячи від будинку до будинку, дійшли до бургомістра. Він був добрий і щедрий чоловік, найщедріший у тому місті. Але за дружину той бургомістр узяв собі дочку найбагатшого тамтешнього купця, а вона була горда й зарозуміла.

У них була маленька дочка. Вона росла одиначкою, не мала з ким гратися, тому відразу заприязнилася з бідним хлопчиком, коли він зайшов зі своєю матір’ю. Побачив бургомістр, як дітям добре вдвох, і взяв хлопчика до себе, щоб його дочка мала товариша. Діти разом гралися, разом майстрували, разом училися й ходили до школи, завжди жили в злагоді й ніколи не сварились.

Одного ранку бургомістрова дружина дивилася з вікна, як діти йдуть до школи. На вулиці після дощу стояла величезна калюжа, яку годі було обминути. Тому хлопчик спершу переніс через ту калюжу торбинку зі сніданком і ранець з книжками, потім вернувся й переніс дівчинку. А коли ставив її на землю, то поцілував у щоку.

Побачила їх бургомістрова дружина й сердито крикнула:

— Це неподобство! Як сміє той жебрак цілувати мою дочку? Ми ж бо перші люди в місті!

Бургомістр не добачив у цьому нічого страшного. Він намагався втихомирити дружину, казав, що ніхто не знає наперед, що з дітей виросте і яка доля чекає їхню дочку. Хлопчик цей дуже чемний і слухняний, а велике дерево виростає з малесенького паростка.

Але дружина не слухала його.

— Не сподівайся дяки від приблудлої псяки, — казала вона. — Хоч скільки чисть мідяний шилінг, хоч скільки його три, він однаково не стане таляром, дарма що блищатиме, як золотий.

Зненавиділа вона хлопця, де хоч, там його й дінь.

Умовляв її бургомістр, умовляв — нічого не помогло. І віддав він хлопця капітанові, що якраз стояв зі своїм кораблем у порту. Тому саме потрібен був юнга. А дружині бургомістр сказав, що продав хлопця капітанові за тютюн.

На прощання бургомістрова дочка переламала навпіл свою каблучку й половинку віддала хлопцеві, щоб потім по ній вони могли впізнати одне одного. Невдовзі після того корабель підняв якір і поплив далеко-далеко в чужі краї.

Плив він, плив і причалив до берега в якомусь місті. Капітан і матроси зійшли на берег, а юнга залишився на кораблі. Він саме лаштувався готувати для всіх обід, коли це з другого берега протоки почувся чийсь голос. Хлопець узяв човна й поплив туди. Там він побачив стару жінку. То була чаклунка.

— Я стою тут сто років і гукаю, гукаю, щоб мене перевезли. Але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. За це ти дістанеш добру винагороду, — мовила стара жінка. — Перевези мене до моєї сестри, вона мешкає в горах недалеко звідси, і попроси в неї скатертину, сховану в шафі.

Прийшли вони до другої чаклунки. Та почула, що хлопець допоміг її сестрі перебратись через протоку, й запитала його, яку винагороду він хотів би дістати за свою послугу.

— Яка там винагорода за таку мізерну послугу. Але якщо ваша ласка, то дайте мені ту скатертину, що схована в шафі, — відповів хлопець.

— Ти сам би до цього не додумався! — мовила чаклунка й дала йому скатертину.

— А тепер мені треба чимдуж поспішати на корабель, а то не встигну приготувати матросам обід, поки вони повернуться з міста, — сказав хлопець.

— Про це не турбуйся, — мовила стара, яку він перевозив. — Обід сам звариться, навіть якщо тебе й не буде там. Тобі треба буде тільки розстелити скатертину. Тепер ходи зі мною, я хочу тобі ще заплатити. Я стояла сто років на березі й гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. Вези тепер мене до другої моєї сестри і попроси в неї меча. Коли ти захочеш сховати того меча в кишеню, він стане маленький, як складаний ножик. А коли витягнеш його, він знов обернеться в меч. Удариш чорним боком