Едрієн Янг - Поміж злодіїв, Едрієн Янг

Скерувала зубило під прямим кутом — невеликий уламок відколовся з притишеним водою цоканням.

І тут рука зіслизнула й напоролася на гострий край: над головою майнула тінь, зануривши мене в

темряву. Я смикнулася й випустила молоток, серце закалатало, з легень вихопилося повітря. Крутнулася, втискаючись під виступ скелі й затиснувши в похололій руці зубило. Нагорі, біля хребта, пропливала зграйка китових акул, протинаючи сніп сонячних променів, що зазирали сюди з поверхні. Я полегшено розсміялася й випустила ще хмарку бульбашок, заціплений у грудях біль трохи відпустив. От тільки повітря треба ковтнути.

Відштовхнулася від скелі, пропливла між двома акулами, випростала руку й провела по гладенькій, поцяткованій плямками шкірі. Перед обличчям промаяли прудкі хвости. Усміхнулася й рушила до озерець світла, що мерехтіли вгорі.

Та щойно випливла на поверхню, щось ухопило за руку і знову занурило під воду — я не встигла й повітря хапнути. Скрикнула під водою, випустивши рештки кисню, і крутнулася, намагаючись вивернутися.

Знизу на мене дивилося оповите хмаркою рибок Коєве обличчя, а рука міцно стискала мені зап’ясток. Смикнулася, стукнула його в плече п’яткою: пальці розтиснулися. Я чимдуж помчала до світла, відчуваючи, як у голові вже тьмариться — і, нарешті вирвавшись із-під води, задихнулася: легені аж ніби скрутилися під ребрами. Ялик погойдувався поблизу рифу, схований за гребенем, — тим-то я спершу й не завважила його знизу.

Він мене наздогнав.

Поки вдихала повітря, Кой випірнув і кинувся до мене. Намагалася втекти, та він ухопив мене за волосся й підтягнув до себе.

— Де вони? — заволав, стискаючи кулак. — Кажи!

Я знову крутнулася, загативши назад ліктем, — і влучила йому в обличчя. Він випустив моє волосся, я висмикнулася й попливла до човна. Кой за мною — швидше, ніж мені вистачало сил тікати. Поки дісталася борту, вхопив мене за ногу. Схопилася за край корми й сіпнулася, намагаючись вивільнитися. Він шарпнув сильніше, з горла вихопилося ричання, а я зісковзнула й стукнулася лицем об борт так, що аж у голові розлився вибух світла. Та я знову зловила край, підтягнулася й заповзла всередину, відчайдушно шукаючи навпомацки весло. Намацавши, розмахнулася і стусонула Коя пласким кінцем по голові.

Той умить закляк, повалився назад, а я, відкашлю-ючись, убгалася в ялик. Коєві очі закотилися, він занурювався у воду, з лоба точилася цівка чорнильно-червоної крові. Неслухняними руками віддала швартови, але, вже потягнувшись до вітрила, завмерла, затамувавши дух.

Кой іще виднів біля поверхні, поволі занурюючись у синю глибінь.

— От покидьок, — просичала я, опустила весло й пірнула.

Допливши, підхопила його попід пахви й потягла нагору. Ледь подужала таку вагу, мало не перекинула човна, затягаючи зм’якле тіло. Пересунувши його тулуб через борт, по одній перекинула ноги, і він закотився всередину.

М’язи немилосердно скрутило, кістки ніби

розсипалися, віддавши залишки сил, і я виблювала з обпеченого горла солону воду, якої доста наковталася. Стала над Коєм, руки тремтіли. Він досі стікав кров’ю, і я сподівалася, що вже не дихає. Хай би й помер.

Проте з цим мені не пощастило.

Із криком копнула його щосили — і повалилася поряд на палубі, відсапуючись. Сплюнула у воду кров із геть розбитого рота, озирнулася на острів. Губа розсічена, щока розпухла — і все ж я ще жива. Більшого годі й бажати.

Треба було його тут кинути. Хай би собі потонув у темних глибинах. І чому я так не вчинила?

«Ти створена не для цього світу, Фейбл».

Я лайнулася, міцно заплющивши очі: у зболеній голові пролунали слова Сента. Те саме він казав і про мою матір.

Виловила весло, що погойдувалося поряд, і ослаблими руками спустила вітрило. Смикнула линву, яка здавалася непомірно важкою. Коли вітер напнув вітрило, щокою скотилася гаряча сльоза.

Немає в мене трьох тижнів. Навіть трьох днів немає.

За вигнутим обрисом бар’єрних островів усе ще бовваніла «Жоржина», спустивши вітрила від жорстокого шторму, що насувався.

Як доживу до світанку, маю шанс забратися з Джевала. Так і зроблю.

 

Роздiл п’ятий

Коли причалила, за якоюсь примхою долі берег був майже безлюдний. Може, Кой правду казав, що добувачі все ще возяться з торговцями на пристані. А може, вони готуються до шторму. Так чи так, усього кілька людей бачили, що я повернулася з рифу.

Кинула на нерухоме Коєве тіло сплутані сіті, підхопила ремінь і, перестрибнувши через борт, хлюпнулась у воду. Перше, що запитає всяк, хто мене побачить: «Що ти робиш сама в Коєвому ялику?» Друге: «А де Кой?»

Сунула весло в ялик і крок за кроком рушила звичним шляхом до бухти, де прив’язала свої верші. Сонце вже хилилося до обрію, вітер посилився. Команда «Жоржини» готувалася здіймати вітрила, тільки-но мине шторм.

Проминула добувача з порожніми кошиками, той витріщився на мене, і я помацала пальцем губу. Хтозна, як сильно побите моє обличчя, та це ніяк не замаскувати. Щойно хтось знайде Коя, допетрає очевидне.

Віднайшла доріжку й рушила на південь, туди, де виднів кінець найдовшої піщаної смуги. Сонце закотилося за гірський хребет, і на берег спала тінь. Я простувала далі, до скель, озираючись що кілька кроків. Та дійшовши до місця, завмерла й різко вдихнула.

Мій табір було розграбовано, нечисленні цінні й корисні речі зникли. Решту пошматовано й розкидано довкола на піску.

Кой таки замишляв підступ. Забрав мене на порожньому ялику, щоб вивідати, де ховаю піропи, а його посіпаки тут усе перевернули в пошуках монети й коштовного каміння. От тільки він не розраховував, що я повернуся на острів живісінька. Утім прочухається він там у човні чи ні, усе одно, поки шторм накинеться на берег, хтось устромить у мене ніж.

Кинула оком на дерево віддалік, серце закалатало.

— Будь ласка, будь ласочка!..

Шугнула туди, стрибнула з краю скелі, ухопилася за найтовщу гілку й перемахнула через стовбур. У відчаї промацала кору, відшукала дупло — і з вуст вихопився зойк: пальці нащупали гаманець. Я притиснула його до грудей. Вони не знайшли.

Витерла очі тильним боком долоні: в уяві знову постала та картина — тіло, що коливається у воді біля рифу, — і я затремтіла. Якби не поквапилася, то мої ноги вже прив’язали б до коралів і холодна морська вода заповнювала б легені. Зіскочивши назад на каміння,