Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

Я опустив погляд і прочитав перше запитання.

«Чому ви тут?»

— Якщо людина знає, з якої причини вона тут, то вона визначила свою «Мету існування». Скорочено ми називаємо її «МІ». За своє життя людина для досягнення мети свого існування може обрати десять, двадцять, а то й сто різних справ. Вона може давати раду їм усім. Найвдоволеніші наші відвідувачі — це ті, хто знає свою МІ та пробує себе в усіх справах, які, на їхню думку, приведуть до неї.

— А найменш вдоволені ваші клієнти? — запитав я.

— Вони теж багато що роблять, — відповіла вона.

Кейсі замовкла, і я озвучив думку, яка раптом у мене виникла:

— Але ті дії не стосуються їхньої МІ.

Кейсі всміхнулась, і я зрозумів, що це був один з тих висновків, яких я мав дійти самотужки.

— Кейсі, якби я поставив собі запитання та врешті-решт довідався мету свого існування, звідки я дізнався б, що допоможе мені її досягти? Ну, це ж можуть бути люди, мандри, хобі, враження чи все що завгодно. Здається, це важкувато.

Вона відповіла мені запитанням. Я вже відзначив, що вона часто відповідає запитаннями.

— Джоне, припустімо, ви визначили, що мета вашого існування — автомобілебудування, і вирішуєте досягти цієї МІ. Що б ви зробили?

Я на мить замислився.

— Гадаю, я прочитав би безліч книжок про машини. Можливо, поїхав би на якийсь автомобільний завод або поспілкувався б із фахівцями цієї справи та спитав би в них поради. Можливо, спробував би знайти роботу, пов’язану з автомобілебудуванням.

— Ви залишалися б на одному місці?

Я помовчав, розмірковуючи.

— Ні, гадаю, якби я хотів вивчити ґрунтовно, як створювати автомобілі, то поїздив би світом, щоб дізнатися про різні способи. Відповім власне на запитання: мабуть, людина дізнається про те, що може привести її до МІ, вивчаючи різні аспекти, пов’язані з нею.

— Правильно, — підтвердила Кейсі. — Нас обмежують поточні досвід і знання. Ключове слово тут — «поточні». Нині кожен з нас має можливості здобувати інформацію, знайомитися з людьми з усього світу, іншою культурою та досвідом більше, ніж будь-коли в історії людства. Сьогодні, коли ми намагаємося збагнути, що приведе нас до МІ, меж практично не існує, окрім тих, які ми ставимо собі самі.

— Ваша правда, — погодився я. — І все ж мені, здається, не надто багато користі з цієї доступності. Якщо подумати, я щодня проводжу час однаково.

— А чому? — запитала вона.

Я поглянув на меню.

«Чому ви тут?»

— Гадаю, через те, що не знаю відповіді на це запитання, — сказав я і вказав на меню. — Не знаючи достеменно, чому я тут і чого хочу, я просто роблю те, що й більшість людей.

— Якщо говорити про ваш досвід, то чи допомагає заняття тим, що робить «більшість людей», досягти мети свого існування? — запитала вона.

X

Від запитання Кейсі в моїй голові роїлися думки. Чи допомагає мені заняття тим, що робить більшість людей, досягти мети свого існування? Не встиг я відповісти, як вона заговорила знову:

— Джоне, ви коли-небудь бачили зелену морську черепаху?

— Морську черепаху?

— Так, — відповіла Кейсі, — морську черепаху. А саме велику зелену морську черепаху, із зеленими плямами на ногах і голові.

— Мабуть, бачив її зображення, — сказав я. — А що?

— Може, це прозвучить дивно, — вела далі Кейсі, — та чи не найважливіший для себе життєвий урок про щоденний вибір справ я дістала від великої зеленої морської черепахи.

— І що саме вона вам сказала? — запитав я, не зумівши стримати усмішку.

— Дотепно, — відповіла вона й теж усміхнулася. — Вона не «сказала» мені нічого, та багато чого мене навчила. Я плавала під водою біля узбережжя Гаваїв. День випав приголомшливий: я побачила пурпурового плямистого вугра та восьминога, яких доти ніколи не бачила. А ще незліченні тисячі рибок усіх мислимих кольорів, від просто неймовірного неоново-блакитного до най-темніших відтінків червоного.

Опинившись футів за сто від берега й опускаючись серед велетенських каменюк, я повернулася праворуч і побачила, що поряд зі мною пливе велика зелена морська черепаха. Я вперше побачила її в дикій природі, тож була сама не своя від захвату. Я піднялася на поверхню, прочистила трубку й лягла на воду обличчям униз, щоб за нею поспостерігати.

Коли черепаха опинилася просто піді мною, я побачила, що вона пливе геть від берега. Я вирішила залишитися на поверхні та просто трохи за нею постежити. На мій подив, хоча вона начебто рухалася досить повільно, часом гребучи кінцівками, а часом пливучи за течією, я за нею не встигала. На мені були ласти, що дозволяли рухатися швидше у воді, не було жилета чи ще чогось, що сповільнило б рух, та все ж вона невпинно від мене віддалялася, хоч я й намагалася не відставати.

Хвилин за десять вона від мене відірвалася. Стомлена, розчарована й трохи знічена через те, що не встигла за черепахою, я повернула назад, до пляжу, та пливла до берега під водою.

Наступного дня я повернулася на те місце, сподіваючись знов побачити черепах. Звісно, провівши у воді хвилин тридцять, я помітила косяк дрібних чорно-жовтих рибок, а поряд — ще одну зелену морську черепаху. Поки вона плавала довкола коралу, я за нею постежила. Потім, коли вона попливла геть від берега, я спробувала попливти за нею. І знову з подивом виявила, що не встигаю. Зрозумівши, що вона відривається від мене, я припинила гребти й просто пливла за течією й стежила за черепахою. От тоді я дістала від неї важливий життєвий урок.

Офіціантка замовкла.

— Кейсі, не закінчуйте історії просто так. Чого вона вас навчила?

Вона всміхнулася.

— А ви ж наче не вірили, що зелені морські черепахи здатні щось сказати?

Я всміхнувся у відповідь.

— Щодо «сказати» я ще сумніваюсь, але, зважаючи на те, до чого йде історія, починаю вірити в їхню спроможність навчати. Що було далі?

— Ну, пливучи за течією на поверхні, я збагнула, що черепаха синхронізує свої рухи з рухами води. Коли хвиля йшла до берега, назустріч черепасі, вона пливла за течією та гребла, щоб лише зберігати своє положення. Коли хвиля поверталася до океану, вона гребла швидше, задіюючи рух води собі на користь.

Черепаха не протистояла хвилям, навпаки, задіювала їх. Я не встигала за нею, бо гребла без упину, хоч у який бік текла вода. Попервах це не заважало, і я могла не відставати. Часом мені навіть доводилося гребти повільніше. Та що більше я протистояла зустрічним хвилям, то більше втомлювалася. Тому, коли