Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

Та за своєю стурбованістю зовсім забула про обов'язки. За вільні години, що в мене є потрібно переробити купу справ. По перше замовити продукти, по друге навідатися до моря, провідати воду й погомоніти з хвилями. А ще подивитися як там справи в мого деревця та й у рослин загалом. Скільки всього, а я тут жаліти себе надумала. Прав дядько, не час розклеюватися.

А далі насолоджуючись теплим днем, милуючись зеленими деревами і ясним небом, я дійшла до міста. Сорок хвилин пішки й ти вже в досить активному русі машин та людей.

Такі контрасти центр з багатоповерхівками й цілодобовим життям, оточує кільце приватних будинків, що розкинулися навколо наче морська зірка на піщаному березі.

Виникає таке відчуття, що ти потрапляєш в інший світ. Тепер я прислухалась до самого міста, намагаючись почути якісь новини чи може плітки. Духи бувають дуже говірки, а інформація цікавою.

Що ж зараз їх турбує? Бо настрій відчувається якийсь занепокоєний та й трохи наляканий. Не вже до них дійшли чутки про Володана? Та чи може вони знак який побачили?

Потрібно завітати до городяного, може він ліпше розповість, що відбувається.

Через декілька кварталів і ось я вже на центральному базарі. Метушня, люди як ті мурахи, всі з торбинками та продуктами, один за одним.

Знаючи до кого йти, я швиденько пробираюсь через ряди свіжих овочів, фруктів та зелені.

— Доброго дня, тітко Марино, — вітаюся з посмішкою до огрядної, завжди усміхненої жіночки. В неї найкраща городина, свіжішої не знайдете.

— Привіт, дитино. Тобі як завжди?

— Так тільки от в три рази більше.

— Дитини, ти чи вирішила ото поправлятися, кажу давно пора, бо худюща, — жартувала тітка, пакуючи овочі та зелень.

— Ой, та як би то, гості приїдуть, треба готувати, — відповіла я, простягаючи гроші.

— Тітко Марино, ви як завжди потім з доставкою.

— Немає проблем, заходь ще сонечко, — попрощалась зі мною продавчиня й звернулася до інших покупців.

А я пошепки промовила декілька слів для вдалої торгівлі. День має бути гарним.

Виходячи с базару, домовившись і розрахувавшись за всі покупки, мене перестрів міський домовик. Так би мовити, домовик адміністратор.

— Пані чаклунко, як я радий вас бачити, — зі своїми обов'язками дух справлявся на відмінно, а от по характеру реп’ях ще той. Як учепиться, так хоч кліщами віддирай.

— І вам не хворі, дядько Мойсі. Чи все у вас гаразд? Ніхто не бешкетує? — звичні запитання, бо може так скоріше звільнюся, мені ще де кого потрібно провідати у місті.

— Та пані, як би ж то все гаразд. Торгівля падає, городина пропадає, м'ясо тухне, не встигаємо рятувати. Те що свіжесеньке, а ось вже й гнилля. Не справляємося, — гірко відповів дядько.

Від нього чути, що все погано для мене не новина, а от що продукти псуються, то дивне. Вони завжди сумлінні, якийсь тривожний дзвіночок пролунав у мене на підсвідомості.

— Не турбуйтеся дядько Мойсі, я щось вигадаю. Через два дні, нехай приходить хтось із ваших, віддам чари.

А зараз, бувайте, мені ще до городяного потрібно заскочити, а потім і вчитися пора, — ласкаво попрощалась я і чкурнула в потік людей.

Базарник тільки махнув рукою і розчинився серед натовпу.

День продовжувався, я думала про те до скількох мені потрібно навідатися і вибирала, до кого першого податися і як встигнути до заняття.

Прямуючи містом, помічала ледь помітні зміни, дерева почали тьмянішати, будинки сірішати, асфальт ставав якийсь крихкий. Складалося відчуття, що якась хвороба руйнує все навкруги. Добре, що звичайні люди цього не помічали, вони  поспішали у важливих справах, тільки сковзали поглядом навкруги. Ця їх поведінка полегшували життя привидам та духам.

До центра міста, я дісталася за хвилин п'ять, ось за що люблю маленькі містечка, все поруч і все знаєш. Але комусь тут стає сумно і не вистачає розваг. Та для мене це тільки плюс, тоді менше уроків від Стефи, більше ніж тиждень вона тут не витримує.

Підходячи до центральної альтанки, я побачила невеличкого чоловічка в величезному картузові й костюмі, що на пару розмірів був більшим, його довгі вуса були заправлені за ремінь штанів. Стиль нашого городяного бажає кращого, але він добре виконує свої обов'язки, навіть не дивлячись на людську владу, що тільки й вставляє палки в колеса.

— Дай Боже сил, пан Бердян. Як ви тут? — підходячи запитала я.

— Панно відьма, і вам доброго дня. А ну подбайте мені на сходах отту синю смужку, — він вказав мені на моток звичайної ізострічки.

Моє здивування було важко приховати, але я намагалася, хто я, щоб сперечатися з городяним.

— Тримайте пане, — простягла йому стрічку й сіла на сходи альтанки.

— Ти дитино, не дивуйся, в мене все місто на ній тримається, гарна річ, — промовляв він, обмотуючи металеві стовпчики.

— Зараз, все буде гоже, а то від місцевих не дочекаюсь підмоги, щоб не нашіптував там їм у вуха, — бідкався він.

Пан Бердян відірвав стрічку, щільно приклеїв хвостика і наклав поверх руки. Цілюща енергія полилася з його долонь, неначе коконом обплітаючи хворе місце. І стяжка перетворювалася на метал, впліталася в кріплення альтанки, ставала одним цілим лікуючи зламані частини.