Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Дан

Сидячи у своєму автомобілі перед кованими ворітьми особняка Германа Чорного, я думав про те, як чудово було б просто зараз підірвати це кубло змій та вбивць. Але я стримував себе, адже дав слово Дем'яну, що не буду діяти без його згоди та наказу. Вже багато років тому я присягнувся на вірність його сім'ї. Чинити не за правилами — рівнозначно зраді. А я ніколи не був зрадником. Принаймні ніколи не зраджував собі та своєму бажанню помсти.

Я вийшов з автомобіля та доволі сильно грюкнув дверима. Я надто добре вмів контролювати свої емоції та не виражати їх на своєму обличчі. Так впевнено прямуючи до входу в особняк, я не показував того, що творилося всередині мене. Моя душа бажала розірвати тут усе голими руками, але свідомий розум зупиняв мене.

Герман Чорний зустрів мене на широкій доріжці, встеленій бруківкою. Після вчорашнього випробування зі стрільби, яке я успішно пройшов першим, він погодив мою кандидатуру на посаду охоронця його донечки. Звісно це не було роботою моєї мрії, але заради помсти я готовий був терпіти Анну та її вибрики.

— Вітаю! — Герман схилив голову в легкому вітанні. — Радий бачити тебе сьогодні.

— Дякую, — сказав я твердо. — Ціную те, що маю змогу працювати на вас. Для мене це честь.

— Я хочу, щоб ти був відданий своїй справі, — продовжив він. — Анна запальна, інколи нерозважлива та нерозсудлива. Але вона відповідальна і надійна. У неї присутнє відчуття поваги та справедливості. Згодом ти це побачиш, Дане. Але їй потрібен той, хто зможе не тільки захистити її, але і стримувати. Той, хто підкаже, як правильно чинити. Виважений, стриманий, кмітливий... Мені здається, що ти ідеально підходиш для цього.

Я натягнуто всміхнувся від цих його слів. Хоч Герман говорив усі ці приємні речі, у його очах все одно читалася недовіра.

— Такі слова від вас — це похвала для мене, — сказав я.

Він з вдячністю схилив голову. Йому однозначно подобався той факт, що я нібито бачу авторитет у ньому. Але насправді, дивлячись на нього, я бачив лише те, як повільно та неминуче вбиваю його.

— Ходімо зі мною! — Герман махнув рукою вбік і натиснув кнопки на ручках свого візка, щоб поїхати вперед. — Познайомлю тебе з Анною.

Я очікував, що його охоронці підуть з нами, але вони, мабуть, отримали наказ залишити нас наодинці. Поки він їхав уперед у своєму візку, я йшов поруч, озираючись довкола. Навколо паркану були обсаджені високі туї, що загрожували вигляд. Вузька стежка крізь алею вивела нас до невеликого саду, а трохи далі я помітив декілька дерев'яних будинків, схожих на стайні. Ще далі — майданчик, загороджений дерев'яними балками. Мені вистачило секунди, щоб побачити Анну верхи на великому чорному жеребці. Вона елегантно та навіть граційно вела за собою коня, коли він повільно прогулювався полем.

— Зазвичай свій вільний час Анна проводить тут, — заговорив до мене Герман Чорний. — Вона обожнює цю справу.

— Це доволі складний спорт, — ввімкнувся у розмову я. — Не усім вдається приборкати коня. Ще й такого.

Я примружив очі, розглядаючи цього жеребця. Мабуть, він був удвічі більшим за Анну. Вона здавалася Дюймовочкою верхи на ньому.

— Анна любить складні завдання, — з задоволеною усмішкою мовив чоловік. — Цим вона вдалася в мене.

Я підтримав його та теж усміхнувся. Ми підійшли ближче до виходу з майданчика. Анна, мабуть, відчула нашу присутність, бо озирнулася на нас. Спочатку вона насупилася, випрямляючи свою спину, а тоді широко усміхнулася. Дівчина злегка потягнула повідець, змушуючи коня розвернутися. Жеребець повільно поскакав у наш бік. Сонце било їй в обличчя, і від цього воно здавалося не таким блідим, як зазвичай.

— Вітаю! — привіталася вона до нас, не поспішаючи зістрибувати з коня. Анна зацікавлено стрільнула в мене своїм поглядом. — Хто це, батьку?

— Це Дан, — представив мене чоловік. — Твій новий охоронець.

— Дан, — повторила вона так солодко, що мені захотілося скривитися. — Приємно познайомитися.

З її виразу обличчя я бачив, що вона почувалася цілком задоволеною. Мабуть, тому що все одно взнала моє ім'я, хоча я відмовився назватися їй під час нашої минулої зустрічі. Вона майстерно перекинула одну ногу, а тоді зістрибнула з коня, усе ще тримаючи його за повідець.

— Ти не з'явилася на сніданок, — зробив їй зауваження батько.

— Хотіла більше часу провести з Гаральдом, — відповіла вона, провівши рукою по блискучій шерсті коня. — Зараз багато справ, тож ми рідко бачимося...

— Ти ж знаєш, що я не люблю цього, — дорікнув їй Герман. — У першу чергу ти повинна думати про свою сім'ю та надавати перевагу їй. За сніданком ми обговорювали важливі речі, а тебе не було. Так не повинно бути, зрозуміло?

Анна усміхнулася, показуючи милі ямочки, хоча я помітив, як напружилося її тіло.

— Зрозуміла, — буркнула вона, глянувши на свого тата. — Вибач, батьку. Цього більше не повториться.

Анна з очікуванням дивилася на свого батька, який зміряв її своїм суворим поглядом. Він трохи вище здійняв голову, показуючи силу та владу.

— Обіцяю, — крізь стиснуті зуби додала вона.

— Тобі варто дотримуватися свого слова, Анно. Інакше на Гаральда чекає такий кінець як на Астрід.

Вона непорушно кліпнула декілька разів, а тоді перевела погляд на коня. Однією долонею вона почала сильніше гладити коня та шепотіти щось йому.

— Що ж, — тишу порушив Герман, — пропоную вам познайомитися ближче. Дане, Анна тобі покаже усе та розповість.

— Звісно, — погодився я.

Чоловік кинув останній погляд на свою доньку, а тоді почав від'їжджати назад. Я помітив той сердитий погляд, яким Анна провела його. Мені здалося, що просто зараз з її носа піде пара, як у тих габаритних биків.

— Мені потрібно відвести Гаральда до конюшні, — сказала вона мені. — Зачекай мене тут.

— Без питань, — пробурмотів я.

Вона провела коня через прохід повз мене, а я трохи відступив. У цього жеребця були такі великі копита, що він міг одним ударом убити мене. З цим звіром краще бути обережнішим.

Анна зникла у конюшні, а я сперся до дерев'яної загорожі та почав оглядати все навколо, не пропускаючи жодної деталі. За найпершої ж можливості я просічу кожен куточок у цьому місці. Анна доволі довго не поверталася. Я вже навіть подумав піти за нею, як раптом вона вийшла. Пальцями вона потягнулася до застібок на своєму шоломі. Дівчина зняла його з голови, дозволяючи чорному волоссю розсипатися по спині. Воно у неї не було довгим, лише до лопаток, але такому блиску позаздрила б не одна дівчина.

Вона кивнула мені головою в бік доріжки, натякаючи, щоб я ішов з нею. Деякий час ми мовчки йшли вздовж ще однієї алеї.

— Я здогадувалася, що це будеш ти, — раптом заговорила вона, — але все ж сподівалася, що тебе вб'ють.

— Ви така добра, Анно, — саркастично сказав я.

— Тебе обрав мій батько. Знаю, що повинна поважати його вибір, але я не довіряю тобі, Дане. І мені здається, що ти пройшов недостатньо випробувань.

— Можливо, у вас є критерії ідеального охоронця? — поцікавився я.

— Я уже сказала тобі їх минулого разу.

— Виконувати усі наказати, — нагадав я. — Не зраджувати, не обманювати, не намагатися фліртувати з вами...

— Саме так! Нам тепер доведеться доволі багато часу проводити разом. Між нами повинна бути взаємодовіра, Дане, тож... — Анна вийшла з алеї та впевненим кроком попрямувала на галявину, де уже були приготовані мішені, лук та стріли. — Ми навчимося довіряти одне одному.

Вона взяла в ліву руку лук, а в праву — стрілу. Я не зводив погляду з того, як вона стала в ідеальну стійку, майстерно натягнула лук, притискаючи до нього стрілу. Вона прицілилася на дерев'яну мішень, а тоді елегантно пальцями відпустила стрілу так, що та влучила прямісінько в ціль. Анна випрямилася, задоволена собою. Я не міг заперечувати, що вона все ж вразила мене, тому показово поплескав їй у долоні. Це привернуло її увагу і вона поманила мене пальцем до себе. Я повільно, неспішно та граційно попрямував до неї. Вона випрямилася, спираючись руками на доволі великий лук. Я зупинився навпроти неї в очікуванні її наказів.

— Цього разу я хочу, щоб мішенню був ти, — сказала вона мені, здійнявши голову. — Вибери собі одну з них та максимально притиснись до неї. Я доволі добре стріляю, але не заперечую, що стріла може влучити тобі в голову чи в будь-яку іншу частину тіла. А ще... У тебе є три секунди, щоб втекти, Дане. — Анна подарувала мені свою зухвалу посмішку з милими ямочками на щоках. — Один... Два...

Вона з очікуванням підняла обидві брови. Я хмикнув, а тоді розвернувся та впевнено попрямував до центральної мішені. Озирнувшись на Анну, помітив дивне задоволення на її обличчі та щось схоже на повагу. Мабуть, їй сподобалося, що я все ж прийняв її виклик. Я підійшов до мішені та притиснувся до неї своєю спиною. Я був доволі високим, тож від моєї голови до верху мішені залишалися лічені сантиметри.

— Ти впевнений? — голосно спитала Анна, вибираючи стрілу. Я помітив, що вона обрала з червоним оперенням. — Я можу вбити тебе.

— Вважатиму за честь померти від вашої руки, — пробурмотів я так, щоб вона почула.

Дівчина, мабуть, уперше щиро засміялася. Вона знову встала у потрібну стійку, а тоді натягнула лук.

— Рекомендую тобі вже зараз почати молитися Богу, — Анна продовжувала тягнути час.

— Я не вірю в нього.

— А у що тоді ти віриш?

— У себе, — твердо відповів.

Анна злегка схилила голову вбік, а тоді примружила одне око. Моє серце в грудях забилося швидше в передчутті.

— Ти надто самовпевнений, — буркнула вона в той самий момент, коли відпустила стрілу.

Я навіть не встиг кліпнути оком, як стріла влучила просто над моєю головою, злегка дряпнувши шкіру. Я відхилив голову вниз, торкаючись пальцями маленької подряпини. Коли забрав руку, то помітив на пальцях червону кров. Злегка розмазав її між подушечками та чомусь усміхнувся.

— Ти добре стріляєш? — спитала Анна, спираючись на лук.

Я попрямував до неї, все ще втираючи кров у свої пальці.

— Ви хочете перевірити? — поцікавився я, вигнувши одну брову.

Вона не відступила навіть тоді, коли я підійшов упритул до неї. Дівчина примружила карі очі від яскравого сонця, що било просто на неї.

— Ти мій охоронець, — почала вона, не відриваючи від мене свого погляду. — Ти повинен захищати мене своїм життям і кров'ю, а я повинна довіряти тобі так, як нікому іншому. Можливо, просто зараз ти вб'єш мене чи пораниш, але... Це випробування для нас обох, Дане. — Анна простягнула мені лук і стрілу. — Я стану зліва.

Я прослідкував поглядом за нею, коли вона впевнено крокувала до однієї з мішені. На ній досі були коричневі шкіряні штани та сорочка зі шкіряним корсетом у тон, які вона, ймовірно, використовувала для їзди. Дівчина раптом схопила невисокий ящик, що стояв неподалік. Вона поставила його перед мішенню та піднялася на нього. Таким чином ми тепер були на рівних. Відстань від її голови до верху мішені була незначною. Один невеличкий промах — і я з легкістю міг вбити її. З'явився такий прекрасний шанс зробити це. Але я знав, що не встигну навіть кроку зробити, як мене вб'ють слідом за нею.

Спочатку Анна впевнено дивилася на мене своїм твердим поглядом, але коли я прицілився та натягнув стрілу на лук, то помітив, що вона сильно зажмурилася, стискаючи долоні в кулаки по обидва боки від її тіла. Спершу я прицілився на її чоло, а тоді сильно стиснув щелепи й підняв лук трохи вище. Я пустив стрілу з такою силою, що коли вона влучила в ціль, то мішень аж похитнулася.

Анна різко розплющила очі та схвильовано підняла праву руку вверх. Її пальці спіймали верхні пасма волосся, що заплуталися у стрижні стріли. Я помітив, як затремтіло її тіло, адже вона справді дуже ризикувала, коли наважилася ось так легко стати моєю мішенню. Я злегка посміхнувся кутиком губ.

— Тобі пощастило, що я хороший стрілець, — пошепки пробурмотів сам до себе.

Анна, безперечно, була вражена і задоволена. Але вона ще навіть не здогадувалася, що вже потрапила на мій гачок. І одного разу я не промахнуся та вб'ю її.