Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Ваша світлість, ви грубо порушили всі писані й неписані норми спілкування з леді! Ви не представились! Звертаючись до дам, ви дозволили собі говорити в такому грубому тоні! І не виказали поваги до нашого статусу леді! Ви не запропонували нам сісти! Більш того, ви забули сказати елементарне «будь ласка»! – мене понесло. Я повернулася до свого образу гламурної ельфійки, який я успішно розігрувала більшість свого життя. Тітки мене добре навчили «плюватися отрутою», турботливо готуючи до дорослого життя, а також видали мені комплект озброєння придворної дами, навчивши етикету, адже основною зброєю будь-якої леді є знання правил етикету, щоб тикати в них неввічливого опоне… співрозмовника.

- Будь ласка, леді, не могли б ви назвати свої повні імена? – з чарівною усмішкою виправив брата рудий дракон, рятуючи ситуацію і мою шию.

- Гаразд, - поблажливо кивнула я, роблячи вигляд, що не помічаю холодного і водночас кровожерливого погляду сірих очей, і мені типу ані трішечки не страшно. Зарозуміло представилась, високо задерши голову: – Моє ім’я Сабріна Лассарнаварія Торіарнор, донька Ліареніаріса Торіарнора.

Сіроокий граф швидко знайшов моє ім’я серед дітей брата ельфійського короля і нагородив мене сухим кивком, який по ідеї мав би демонструвати його «глибоку повагу до благородної леді», а тоді запитально поглянув на Лету. І от дивина: його погляд знову потеплішав на пару градусів. Цікаво…

- Моє ім’я Алета Арі-аль-Нут, - тихо, але з гідністю мовила моя подруга. – Мого імені ви там не знайдете, бо милосердний герцог Ліареніаріс Торіарнор великодушно дозволив мені жити в його замку. Ми з Сабріною, як сестри, але моє ім’я ніколи не буде внесене до славетного роду Торіарнор.

Я таки вловила легку іронію в голосі Лети. Не можу її осуджувати. Мого батька «милосердним» і «великодушним» не повернеться язик назвати навіть у найбільшого з підлабузників.

- До якої раси Ви належите? – поцікавився руденький, роздивляючись мою подругу. – Ви не схожі на світлу ельфійку.

- Я дроу.

Запала тиша. Воно й не дивно. Зустріти дроу, живу легенду Всесвіту, щастить далеко не кожному. Вони потайні, і ніхто навіть приблизно не знає, в якій частині Всесвіту живе ця раса.

- Прошу вас… леді… - ввічливе звертання сіроокий процідив, нагородивши мене ще одним вбивчим поглядом, - почекати в сусідній кімнаті, поки я зв’яжуся з герцогом Ліареніарісом Торіарнором і запевню його, що з його дітьми все гаразд.

Дипломатично.

Я зарозуміло кивнула, наче робила пограбованому хазяїнові замку величезну послугу, і нас провели до кімнати навпроти, яка виявилась бібліотекою.

- Що тепер? – схвильовано запитала я, коли ми опинилися самі.

- Тікати, - знизала плечима Лета.

- Та ти що?! – я перевернула очі. – А я думала, що ми у такого гостинного хазяїна ще й на сніданок залишимось! Він явно, як дуже гостинний хазяїн, не захоче нас відпускати і наполягатиме, щоб ми тут залишилися… І віддали золото! – я нервово зарилася руками в своє каре. Постриглась на знак бунту, коли з дому втекла. – Як саме нам тікати? Під дверима ті двоє точно поставили варту, а через вікно ти нізащо не полізеш.

- Доведеться, - скривилася Лета і з погано прихованим жахом подивилася на вікно. – У нас немає вибору. Ми ж не хочемо, щоб тебе повернули батьку, а мене запроторили до в’язниці. Тому тікаємо через вікно.

Вона мала рацію.

- Зачекай хвилинку, - Лета дістала з кишені якийсь артефакт і прошепотіла над ним кілька слів. Коли вона закінчила, то знялася над підлогою. – Руку. Швидко.

Я, не вагаючись, дала їй свою руку, і ми вилетіли крізь вікно. Тоді перелетіли через замковий мур під милий нашим серцям розлючений рев двох чудовиськ, до яких надовго прилетів гостювати чарівний птах обломінго. Я вкотре подякувала Світлу за те, що у Лети є які-не-які магічні здібності. Якби не вони, нас би вже давно запроторили до в’язниці, а так… викручуємось якось.

Ми почали знижуватися. Коли ми були десь за два метри над землею, магія артефакту таки вичерпалась, і ми відчутно гепнулися на бруківку, через що Лета сильно роздерла собі коліно і отримала від мене ліктем в живіт, бо намагалася впасти першою і замінити мені подушку. От вічно вона так! Я ж вже не дитина! Не треба мене так опікати! Назріла серйозна розмова на тему її загостреного відчуття відповідальності за мене і моє здоров’я…

Скочили на ноги, навіть не обтрусивши дорожній пил. Тоді діяли за старою схемою: вдягнути кишеньковий телепорт на шиї, щоб опинитися на головній площі міста, а там вже втекти за допомоги міжсвітового порталу. Пострибали по кількох світах, використовуючи і легальні, і нелегальні портали, щоб максимально затримати і заплутати драконів, і, нарешті, опинилися вдома.