Герман Гессе - Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе

довго й міцно тримали і потискали їх, відчуваючи сильну зворушеність, проте в їхніх словах ще деякий час вчувалася силувана манірність.

– Добре, Нарцисе, отже, ми залишимо цю не вельми благопристойну обитель, і я приєднаюся до твого супроводу. Ти повертаєшся до Маріяброну? Так? Дуже добре. А як? Верхи? Чудово. Значить, треба якось і для мене дістати коня.

– Дістанемо, друже, і через дві години вже вирушаємо. Але що це з твоїми руками! Господи помилуй, все здерте, розпухле і закривавлене! О Ґольдмунде, як же вони з тобою обійшлися!

– Облиш, Нарцисе. Я сам це зробив. Я ж був зв’язаний і мусив звільнитися. Скажу тобі, це було нелегко. До речі, з твого боку було дуже сміливо прийти до мене без охорони.

– Чому сміливо? Хіба була якась небезпека?

– О, була тільки невелика небезпека бути вбитим мною. Саме так я собі все придумав. Мені сказали, що прийде священик. Я б убив його і втік у його одязі. Хороший план.

– Отже, ти не хотів помирати? Ти хотів боротися?

– Звичайно, хотів. Що тим священиком виявишся саме ти, я, правда, аж ніяк не міг передбачити.

– Одначе, – сказав Нарцис, помовчавши, – це був усе-таки досить огидний план. Невже ти справді зміг би вбити священика, який прийшов тебе сповідати?

– Тебе ні, Нарцисе, звичайно, ні, та й, мабуть, нікого з твоїх отців, одягнених у реверенду Маріяброну. Але будь-якого іншого священика, авжеж, навіть не сумнівайся.

Раптом його голос став сумним і глухим:

– Це була б не перша людина, яку я вбив.

Вони мовчали. Обом було ніяково.

– Давай про ці речі, – сказав Нарцис холодно, – поговоримо пізніше. Ти можеш якось посповідатися мені, якщо захочеш. Або просто розкажеш про своє життя. І я розповім тобі дещо. Я буду радий цьому. Ходімо?

– Ще один момент, Нарцисе! Мені спало на думку зараз, що колись я вже називав тебе Йоаном.

– Не розумію тебе.

– Звичайно, не розумієш. Ти ж ще нічого не знаєш. Це було кілька років тому, коли я дав тобі ім’я Йоан, і воно назавжди залишиться з тобою. Адже я був раніше скульптором і різьбярем по дереву і знову збираюся ним стати. А найкраща фігура, яку я тоді зробив, була дерев’яна статуя апостола в повний зріст, це твій образ, але називається не Нарцис, а Йоан. Апостол Йоан біля розп’яття.

Він встав і пішов до дверей.

– Отже, ти ще пам’ятав мене? – запитав Нарцис тихо.

Так само тихо Ґольдмунд відповів:

– Авжеж, Нарцисе, я тебе пам’ятав. Завжди, завжди.

Він різко штовхнув важкі двері, у погріб зазирнув тьмяний ранок. Вони більше не розмовляли. Нарцис узяв його з собою в кімнату для гостей. Молодий чернець з його супроводу складав речі до від’їзду. Ґольдмунда нагодували, його руки обмили і перев’язали. Незабаром привели коней.

Коли вони сідали на коней, Ґольдмунд сказав:

– У мене ще одне прохання. Давайте поїдемо дорогою через рибний ринок, я маю там дещо владнати.

Вони від’їхали, і Ґольдмунд оглянув усі вікна замку, чи не видно бува в одному з них Аґнес. Він більше не побачив її. Вони поїхали через рибний ринок. Марі дуже непокоїлася за нього. Він попрощався з нею й її батьками, подякував їм тисячу разів, пообіцяв колись ще відвідати їх і поїхав геть. Марі довго стояла в дверях будинку, доки вершники не зникли. Повільно вона пошкутильгала назад до хати.

Вони їхали вчотирьох: Нарцис, Ґольдмунд, молодий чернець і озброєний конюх.

– Ти ще пригадуєш мого коника Блеса? – запитав Ґольдмунд. – Він стояв у монастирській конюшні.

– Звичайно, але його вже немає, ти, мабуть, і не очікував цього. Років сім чи вісім тому нам довелося його позбутися.

– І ти його пам’ятаєш!

– Авжеж, пам’ятаю.

Смерть Блеса не засмутила Ґольдмунда. Він зрадів, що Нарцис так добре був обізнаний щодо Блеса, той, хто ніколи не цікавився тваринами і, напевно, ніколи не знав кличок інших монастирських коней. Він був дуже радий цьому.

– Ти будеш сміятися, – почав він знову, – що перша істота у вашому монастирі, про яку я запитав, це бідний кінь. Це негарно з мого боку. Власне, я хотів запитати зовсім про інше, насамперед про нашого настоятеля Даніеля. Але я так розумію, він помер, якщо ти став його наступником. А розмов про смерть мені хотілося б поки що уникнути. Я не можу зараз спокійно говорити про смерть, після минулої ночі та й через чуму, я надто багато надивився на неї. Але якщо вже зайшла мова, та й колись же це має відбутися, скажи мені, коли і як помер абат Даніель, я дуже шанував його. І скажи ще, чи живі отці Анзельм і Мартін. Я готовий до найгіршого. Я задоволений, що принаймні тебе чума не зачепила. Хоча я ніколи не думав, що ти можеш померти, я твердо вірив у нашу зустріч. Але віра може обманювати, я це, на жаль, знаю. Мого майстра, різьбяра Ніклауса, я теж не міг уявити собі мертвим, однозначно розраховуючи побачитися з ним і знову попрацювати у нього. Та попри це живим його я вже не застав.

– Це недовга розповідь, – відповів Нарцис. – Настоятель Даніель помер ще вісім років тому, не хворіючи і не страждаючи. Я не його наступник, я тільки рік як настоятель. Його наступником був отець Мартін, який колись завідував школою, він помер торік у неповні сімдесят років. І отця Анзельма немає в живих. Він любив тебе, часто згадував про тебе. Перед смертю він зовсім не міг ходити, а лежання було для нього величезною карою; він помер від водянки. Так, чума теж побувала у нас, багато хто помер. Не будемо говорити про це! Хочеш іще щось запитати?

– Звичайно, і дуже багато. Перш за все: як ти потрапив сюди, до єпископського міста і до намісника?

– Це довга історія, і тобі буде нудно, йдеться про політику. Граф – фаворит кайзера і в деяких питаннях його уповноважений, а зараз між кайзером і нашим орденом треба було дещо залагодити. Орден доручив мені очолити делегацію для перемовин з графом. Успіх нікчемний.

Він замовк, і Ґольдмунд більше не розпитував. Та йому і не слід було знати, що вчора ввечері, коли Нарцис просив у графа зберегти Ґольдмундові життя, жорстокий граф змусив його заплатити за це життя певними поступками.

Вони їхали; Ґольдмунд незабаром відчув втому і насилу тримався в сідлі.

Через деякий час Нарцис запитав:

– А це правда, що тебе схопили за крадіжку? Граф стверджував, що ти пробрався у внутрішні покої замку і щось там крав.

Ґольдмунд засміявся.

– Що