Олександра Малінкова - Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова

ГЛАВА 52

       Віка.

      За останній місяць ажіотаж навколо моєї персони трішки стих. Хоч деякі “екземпляри” й не полишали надії отримати “головний” приз. Шимон з Анелою не гребували підкинути чутки наче я… Озвучу зараз найпопулярніші: шизанута незайманка, дівчина нетрадиційної орієнтації і мене взагалі не цікавлять хлопці, хвора. 

- От же ж, сучка! Дістала! - Тихо бурмотів собі під ніс Юліан відтираючи з сорочки білі плями від йогурта, коли я присіла поряд з ним у їдальні.

- Що вже сталося? Хто це тебе так? - Поцікавилася у приятеля. 

      За цей час ми дійсно встигли добряче потоваришувати бо Януш більше часу почав приділяти стосункам з Сабіною. А ми як та дивна парочка нерозлийвода все більше й більше часу проводили разом. 

- Та-а, як звичайно! - Протягнув він. - Шимон у всій своїй красі. Задовбала вже. Саме гидке, що не можу відповісти…

- Через те відео на телефоні? - Здогадалася я.

- Так! - Кивнув з сумом.

- Почекай. - Дістала вологі серветки з спеціальним просоченням від плям, і спробувала відтерти йому білі сліди на грудях. - І що ж на тому відео?

- Моя переписка. - Тихо прошепотів Юліан, і його щоки й навіть вуха почервоніли. 

     Нічого собі. Що може бути там такого, що Юліан так знітився? 

- Що може бути страшного у звичайній переписці. Хіба, що якщо це викладачка і цим ти її скомпрометуєш! 

     Він сумно зітхнув, а потім озирнувся на всі боки й подався ще ближче до мене, прошепотів на вухо.

- Гірше!

- Що може бути гірше? - Закліпала я оченятами.

- Там моя інтимна переписка з хлопцем. - Він затамував подих, спостерігаючи за моєю реакцією.

- То ти…?

- Так! - Він кивнув. - Не хочу щоб Януш знав! А якщо перестане зі мною спілкуватися? Поповзуть чутки, хлопці почнуть сахатися, батьки дізнаються. Бр-р.

- Юліане! - Я нахилилася вперед і обійняла його за плечі. - Ми обов'язково щось придумаємо! 

- То ти не розчарована? І будеш зі мною спілкуватися? - Зазирнув мені в очі.

- Звичайно! І нікому про твій секрет не розкажу. 

- Я в цьому і не сумнівався.

     І в цей момент я прониклася до нього ще більшою симпатією. І взагалі, як можна лишатися байдужою до людини, яка з тобою настільки відверта. Про таке можна розповісти виключно найближчому колу довірених осіб. Якщо ти для себе ще не визначив свій шлях і вважаєш за доцільне приховувати деякі свої особливості.

    А ввечері повернувшись до своєї кімнати в гуртожитку мене чекала сумна Сабіна. Вірніше вона всіляко намагалася приховати від мене свій стан, але ж коли мешкаєш з людиною, бачиш її кожного дня, товаришуєш, то вже легко можеш здогадатися коли щось не так, як зазвичай.

- Сабі! - Нарешті заговорила я. Та якраз розклала навколо себе підручники й, з усієї сили вдає наче щось там читає… Хоча одна й та ж сторінка вже півгодини. - Щось сталося?

- Про що ти? 

     Ех, подружко, не вмієш ти брехати. Сіла поряд з нею на ліжко й зазирнула в блакитні очі, почервонілі та трішки припухлі. Значить все ж таки вгадала, щось таки трапилося…

- Посварилися з Янушем? - Почала з найпростішого.

- Ні-і! - Протягнула вона.

- Тоді розповідай! Не хочу більше вгадувати. 

- Навіщо тобі, Вікі? - Сабріна натужно зітхнула. 

- Може зможу допомогти! 

- Вік! Ну як ти мені допоможеш? Телефонував батько сьогодні. В нього значні фінансові проблеми… Швидше за все я не зможу навчатися далі й оплатити наступний семестр. 

     До такого варіанту розвитку подій я точно була не готова. Але відчуття, що я маю щось придумати, щоб допомогти друзям не полишало. Але як саме? І що це має бути?

     Хоча! Є одна ідейка!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно