Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

Тільки почувши крики та тупотіння навколо себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, я зрозумів, що накоїв. Клянучи себе, я притулився спиною до вітрини й чекав нагоди втекти. Ще мить — і мене втягли б у натовп і виявили би.

Я штовхнув хлопця з різниці (добре, що він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо!) і шмигонув за екіпаж. Не знаю, чим усе закінчилося. Я поквапом перейшов вулицю (на щастя, вона була порожня!) і, ледве розуміючи, де я, змішався з натовпом на Оксфорд-стрит. Мене охопив страх, що мене викриють.

Я намагався йти за натовпом, але за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, але босими ногами по ньому йти було боляче. Незабаром голобля якогось екіпажу вдарила мене під лопатку, а потім я мало не потрапив під колеса і дивом не наштовхнувся на дитячу коляску... Раптом я опинився за якимось екіпажем і пішов за ним. На щастя, він їхав повільно. Дрож проймав мене ще й від холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по дорозі, вкритій тоненьким, майже замерзлим брудом. Я навіть не усвідомлював іще, що хоч я і прозорий, та все ж відчуваю погоду.

Раптом мені прийшла ще одна думка. Я трохи підбіг і скочив в екіпаж. Тремтячи від холоду, переляканий, застуджений, з синцями на спині, я повільно поїхав по Оксфорд-стрит і по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий, як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїло тільки одне: як виплутатися з халепи?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку. Якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в палітурках гукнула мій екіпаж.

Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під колеса конки.

Я пішов до Блумсбері-сквер, щоб за Британським музеєм повернути і дістатись до менш людних вулиць.

Я страшенно змерз і аж схлипував, усвідомлюючи, яким незвичайним є моє становище.

На західному розі площі з фармацевтичної контори вибігло щеня і, нюхаючи землю, кинулося за мною.

Мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає запах, люди сприймають зовнішній вигляд. Щеня загавкало та застрибало, виказуючи, що відчуває мою присутність. Озираючись, я перетнув Ґрейт-Расел-стрит, пробіг трохи по Монтегю-стрит і помітив, щодо мене наближається з гучною музикою, червоними курстками та прапором Армія порятунку.

Надії продертися крізь величезний натовп не було, а йти назад і загубитися в незнайомому районі було страшно. Я вмить вирішив, що робити, і вибіг на сходи будинку навпроти музею, щоб перечекати. На щастя, почувши оркестр, щеня спинилося, повагалося й пішло геть.

Натовп наближався. Гімн, який співали ці люди, здався мені іронічним: «Чи побачимо колись його обличчя?» Мені здавалося, що кінця цій юрбі не буде. Барабан гучно бив, і я не відразу помітив двох хлопчаків, які спинились недалеко від мене.

— Дивись, — вражено сказав один.

— Що? — спитав другий.

— Сліди... босої ноги... ніби хтось ішов по багнюці.

Широко розплющивши очі, вони дивилися на брудні сліди від моїх ніг на побілених сходинках. Перехожі штовхали хлопчаків, але вони були надто цікаві.

Барабан бив. «Чи побачимо колись його обличчя...»

— Хтось, мабуть, піднімався босоніж, — промовив хлопчик. — І не повернувся... і з ноги в нього текла кров.

Натовп уже майже пройшов.

— Дивись! — здивовано гукнув хлопчак і показав на мої ступні.

Я відразу побачив, що бруд обмалював контури моїх ніг. На мить я остовпів.

— Дивина! — промовив інший хлопчик. — Ну й дивина! Наче привид!

Повагавшись, він підійшов до мене, простягаючи руку. Я бачив, що зупинився якийсь чоловік, потім якась дівчина. Ще мить — і хлопчак торкнувся б мене. Я відразу зрозумів, що робити, і, ступивши крок, — хлопець з криком відсахнувся, — перестрибнув на ґанок сусіднього будинку. Але другий хлопчик помітив мій рух, і, отямившись перш ніж я встиг спуститись, закричав, що ноги перестрибнули огорожу.

Усі кинулись туди і побачили нові сліди на нижніх сходинках і на бруку.

— Що сталося?

— Ноги! Ноги!

Усі, хто був на вулиці, окрім кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і людський потік заважав і їм теж. Звідусіль чулися приголомшені вигуки і запитання. Я, зваливши якогось хлопця, побіг по Расел-сквер, а шестеро чи семеро перехожих бігли за мною. Добре, що їм було ніколи щось комусь пояснювати, а то б за мною погнався весь натовп.

Я двічі оббіг площу, тричі перетнув дорогу... Слідів я вже не залишав, бо ноги мої висохли. Нарешті я зупинився, витер ступні і відтепер був у безпеці. Останнє, що я бачив: як це чоловік двадцять вражено і збентежено дивляться, як висихає мій слід — ніби людський слід для закинутого на острів Робінзона Крузо.

Бігаючи, я трохи зігрівся, і було вже не так прикро тинятися лабіринтом вулиць. Спина мені змерзла, під вухом боліло від візникового удару, шия була подряпана. Ноги гули, а одну я порізав, тож іще й кульгав.

Назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно помітив його і відскочив, побоюючись, що він мене відчує. Раз чи два я випадково наштовхувався на перехожих, і ті зупинялися, не розуміючи, звідки чується лайка. А потім я відчув на обличчі щось м’яке — то падав сніг.

Застуджений, я іноді чхав. Кожен собака, який обнюхував мені ноги, викликав у моїй душі невимовний жах.

Десь сталася пожежа, і мені назустріч із криками побігли діти й дорослі. Бігли вони в напрямку мого будинку, і я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіло моє житло, у цьому я був впевнений. Горів мій одяг, мої інструменти, все, окрім трьох книг із нотатками та чекової книжки, які чекали на мене на Грейт-Портленд-стрит. Горіло все! Я сам спалив свої кораблі! Палало все...

Невидимець замислився.

Кемп нервово дивився у вікно.

— А що було далі? — спитав він.

Розділ XXII

В універсальній крамниці

— Отже, моє нове життя почалося в січні, разом із завірюхою. Вкритий снігом, я був би видимий... Я стомився, змерз, усе тіло мені боліло, я був страшенно нещасний і ще навіть не впевнений у своїй невидимості. У мене не було житла, не було засобів до існування,