Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

начеб утратив розмір; його межі зводилися тепер до меж Ренсомового тіла та м’якої трави, на якій він лежав, — зручного гамака, що легенько погойдувався, немов заколисуючи його дедалі лагідніше й лагідніше. Ніч вкрила його своєю ковдрою і визволила від самотності. Так спокійно він міг би лежати й у себе в спальні. І сон прийшов — упав на нього, як падає до рук стиглий плід, ледь не перед тим, як торкнешся гілки.

IV

Коли Ренсом прокинувся, з ним трапилося те, що може трапитися з людиною хіба в чужому світі: яву він прийняв за сон, адже, розплющивши очі, побачив просто перед собою химерне дерево, забарвлене у кольори, які зазвичай поєднуються хіба в геральдиці; на гілках шаруділо сріблясте листя, з них звисали жовті плоди, а довкола темно-синього стовбура обвився невеличкий дракон, вкритий червонясто-золотою лускою. То був, безперечно, сад Гесперид. «Ще ніколи мені не снився такий яскравий сон», подумав Ренсом, і тут щось підказало йому, що він уже не спить. Втім, і далі лежав, не рухаючись, бо глибокий спокій та дивне самозабуття мовби перейшли зі сну у яв і зовсім не спонукали до руху. Пригадав собі, як у зовсім іншому світі, на Малакандрі — тепер вона уявлялася йому планетою древньою і холодною, — йому довелося зустрітися з прототипом циклопа, велетнем-пастухом, що жив у печері. Невже істоти, які на Землі фігурують у міфології, в інших світах існують насправді? Тут у голові промайнуло: «Чоловіче, ти ж сам-один на незнайомій планеті, цілком безпорадний, навіть одягу в тебе немає! А що, коли оте створіння небезпечне?» Але ця думка не надто його злякала. Він знав, що за космічними мірками хижі звірі на взірець земних є радше винятком; поза тим, йому доводилося стикатися і з набагато химернішими істотами, які ставилися до нього привітно і ласкаво. Ренсом ще трохи полежав, розглядаючи дракона. Той скидався на велику, завбільшки із сенбернара, ящірку з невисоким зубчастим гребенем на спині. Очі у нього були розплющені.

За якийсь час Ренсом наважився припіднятися на лікті. Дракон і далі дивився на нього. Тут Ренсом звернув увагу на те, що острів зовсім не гойдається, сів і роззирнувся довкола. У просвітах між деревами виднілося море: на ньому не було ні хвильки, і тепер воно скидалося радше на позолочене дзеркало. Він знову глянув на дракона: а що, коли перед ним — розумна істота (гнау, як кажуть на Малакандрі) і власне до неї його й послали? Наче не схоже, але спробувати варто. І Ренсом заговорив давньосонячною мовою, почуваючись трохи дивно, бо власний голос видавався йому чужим.

— Незнайомцю, — сказав він, — до твого світу мене доправили через небеса слуги Малелділа. Ти мене привітаєш?

Істота вп’ялася у нього пильним, а може й розумним поглядом, проте через кілька секунд заплющила очі. Ренсомові це не надто сподобалося, і він вирішив підвестися. Дракон розплющив очі і знову втупився в нього. Добру хвилину Ренсом перебував у замішанні, не знаючи, як повестися, доки не побачив, що дракон вже не так міцно стискає дерево у своїх обіймах. Тільки завдяки зусиллю волі йому вдалося всидіти на місці; розумна істота була перед ним чи ні, втекти далеко він усе одно не зумів би. Тим часом дракон відступив на крок від дерева, струсонувся і розгорнув два блискучі синьо-золоті крила, схожі на кажанячі. По тому потрусив ними, знову склав, черговий раз окинув Ренсома уважним поглядом і врешті-решт чи то потупцював, чи пошкандибав до берега, а там занурив у воду видовжену морду, яка трохи відливала металом, і став пити. Втамувавши спрагу, підняв голову і протяжно забекав; на диво, цей звук виявився доволі мелодійним. А далі дракон повернувся, ще раз зиркнув на Ренсома і врешті-решт попрямував просто до нього. «Це ж справжнє божевілля — отак стояти і чекати», — шепнув здоровий глузд, проте він стиснув зуби і не зрушив з місця. Тим часом дракон підійшов і ткнувся своїм холодним носом йому у коліна. Ренсом зовсім розгубився. Раптом перед ним розумне створіння, а це — його мова? Або нерозумне, проте налаштоване приязно — як тоді повестися? Спробуйте-но погладити істоту, з ніг до голови вкриту лускою! А що, коли вона просто чухається об нього? І тут дракон зненацька відвернувся, здавалося, геть-чисто забувши про все на світі, як то буває у тварин, і жадібно накинувся на траву під ногами. А Ренсом, відчуваючи, що вимоги честі задоволено, повернув до лісу.

Неподалік росли дерева з плодами, які він уже скуштував напередодні, проте його увагу привернуло дивне видовище попереду: там, поміж темною листвою зеленувато-сірих заростей щось виблискувало. Спершу йому здалося, наче це щось схоже на скляний дах оранжереї, у якому відбивається яскраве сонце, та, приглянувшись уважніше, він побачив, що це справді щось подібне на скло, але скло, яке перебуває у постійному русі. Світло весь час змінювалося, ніби легенько мерехтіло, ставало то сильнішим, то слабшим. Ренсом рушив було туди, щоб з’ясувати, в чому там річ, коли враз радше відчув, ніж побачив щось у себе під ногами, і завмер на місці. Виявилося, то був дракон, який знову ткнувся носом йому в коліно. Він наддав кроку — дракон теж пішов швидше; спинився — те саме зробив і дракон. Ренсом знову подався вперед, а тварина невідступно йшла за ним, так близько, що боком терлася йому до стегна, ба навіть наступала часом йому на ногу своєю важкою, холодною лапою. Ренсомові все це зовсім не подобалося, і він уже почав було всерйоз міркувати над тим, як спекатися цього надокучливого супутника, коли раптом йому впало у вічі ще щось. Просто в нього над головою з кошлатої гілки звисала велика куля, напівпрозора і блискуча. Вона відбивала світло, а в одному місці переливалася всіма кольорами веселки. То ось яке «скло» привиділося йому у лісі! Ренсом роззирнувся довкола і побачив, що такі ж кулі висять чи не на кожному дереві — їх було не злічити. Він став доскіпливо розглядати найближчу кулю; спершу йому здалося, наче вона крутиться, та потім з’ясувалося, що це враження оманливе. Спонукуваний природною цікавістю, Ренсом підняв руку і доторкнувся до кулі. Тієї ж миті на нього линув потік крижаної (принаймні так здалося у тому вічно теплому світі) води, а в ніс ударив гострий, дивовижно-прекрасний запах — і в пам’яті чомусь відразу спливли рядки з Попа — про троянду, що «запашною смертю помирає». Холодний душ так освіжив його,