Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

Хома полегшено зітхнув і подався на кухню ставити чай. Сірники ламались і гасли. Десь в дідька подівся чайник. Не припиняючи господарської діяльності, Водянистий лихоманково метикував, що йому робити далі. Насамперед треба напоїти постраждалу малиною, подати першу допомогу. А коли та трохи оговтається, дійде тями, пригадає, що і як з нею трапилось, тоді він проскочить до автомата й подзвонить у міліцію.

Нарешті чайник закипів. Поставивши на тацю малину в блюдці, чашки, хліб, Хома подався до кімнати. Незнайомка, скоцюрбившись, причаїлась у кутку ліжка й злякано позирала звідтіль за ним.

— Будемо пити чай, — голосно, наче перед ротою, сказав Хома, котрий в армії був старшиною.

Він взявся за ніж, щоб намазати хліб маслом, але незнайомка з жахом і мукою заблагала:

— Не треба, будь ласка, не треба.

Вона вся тремтіла, як зацьковане, схарапуджене звіря в нірці, котре палицею розбурхали від зимового сну. Ніж довелось винести з кімнати геть. Водянистий лагідно, але настирливо поїв її малиною з ложечки, вона давилась чаєм, бухикала, аж на очі навертались сльози, І щільніше куталася в кожух. На всі Хомині обережні розпитування вона шептала щось нерозбірливе:

— М-мені холодно, д-дуже холодно, там с-сніг, там с-смерть.

І дрібно тремтіла, тулячись до його плеча. Хома лагідно, мов маленьку дитину, заспокоював її. Ламким, незвичним голосом казав добрі, пестливі слова, котрі сам чув колись від матері І які горе перетворювали на горенько, лихо на лишенько, і сам із здивуванням відчував, як у ньому народжується щось нове, незнане, розбуджується дивовижний правічний інстинкт, котрий і штовхає людину на захист усього слабкого, беззахисного, скривдженого. Цей батьківський інстинкт, котрий дрімав у ньому тридцять років, тепер пробивався назовні.

— Не бійся, все гаразд, тут тебе ніхто не зачепить, я нікому не дам тебе скривдити, дівчинка ти моя, розумниця, не плач…

Але сорочка була мокра. Хай, хай полегшить душу, думав Хома, після дощу завше вільніше дихається. Безперечно, шок у цієї дівчинки затягувався. У міліції вона ниньки до ладу нічого не розкаже. Там холодно, цементна підлога, а сержант неодмінно розпочне з анкетних даних: хто така, де документи, чому в такому вигляді. А за цим, чого доброго, поцікавиться, чи не сам Хома її і роздяг, де і ким він працює. А вислухавши всі неправдоподібні Хомині байки, як у квартирі холостяка серед ночі опинилась роздягнена дівчина, лишень недовірливо гмикне. Ні, зараз їй потрібна не юридична консультація, а лікарська опіка. Треба дзвонити в швидку. Першу допомогу він їй подав, а далі хай самі розбираються.

Хома поніс тацю на кухню, акуратно, навіщось зволікаючи, помив посуд, перетер рушником усі тарілки, а коли повернувся до кімнати — незнайомка вже спала, вкрившись його кожухом. Довкола неї хутряною облямівкою вляглися всі п’ятнадцятеро котів.

Водянистий відчув, що в нього гудуть і підламуються ноги, і знесилено опустився в глибокий фотель. Треба було йти дзвонити, а він все сидів та сидів, слухаючи цокіт будильника, її мирне спокійне дихання, і аж ніяк не бажав, щоб сон цей кінчався. Уперше в його самотній келії спала жінка. Її розтерте вушко рубіновим гребінцем світилось на подушці. Перелітні тривоги брижили чисте чоло. Водянистий взявся сторожувати її сон, і це сповнювало єство такою силою і незнаною відповідальністю, що Хома відчув себе справжнім мужчиною, котрий сміливо йде назустріч пригодам і по-лицарськи виконує свій обов’язок перед жінкою. Він тепер був героєм нового, ще не написаного роману.

Скільки, скільки років він мріяв про неї, і тепер, здавалося, не дівчина затишно скрутилась калачиком у ліжку, а сама його матеріалізована мрія. Таємничий і прекрасний подарунок, котрий житейське море підкинуло йому цієї ночі. Загадкова амфора з неясним вмістом.

Хай до ранку поспить тут — і будь-що-буде. Він поправив подушку, помацав обережно чоло незнайомки, і вона чомусь м’яко всміхнулась. І Хома теж щасливо всміхнувся, зручніше вмостився в кріслі і став стерегти теплий вогник життя, котрий засвітився в його оселі.

Уночі в Хомин сон, пругко махаючи крильми, влетів білий лелека, узяв за сорочку до дзьоба й поніс над паруючими ріками, сизими імлистими луками, посіченими дощем стіжками, пошрамованими війною осокорами, над розбитими танками і гарматами, над чорними коминами розмитих згарищ далеко-далеко — аж в пісне його повоєнне дитинство. У те кустрате гніздо, котре капелюхом умостилось на всохлій груші коло його рідної хати. Рано-ранісінько приніс. Саме вийшла мати на поріг, гірко скривилась на святешний голодний великодень та й подалася за погрібник кропиву на борщ скубти. Волохаті йодисті паростки. Малий замурзаний пуцьвірінок, шморгаючи носом, тягся за нею слідом і плаксиво канючив хліба з олією. Дай та дай. Дай та дай. «Оно сонечко сяде в гніздо, тоді й дам», — сказала йому мати. Взяв малий Хома лозину і почав заганяти його: «Сідай, гиля, та сідай, бодай тобі повилазило». Смутно всміхнулася тоді мати на Хомині старання, повела до хати, зняла з мисника черству хлібину й ніби від самого серця відкраяла Хомі товсту скибку, пахучою олією полила, сіллю-лизунцем посипала. Ох і смачно ж було! Радо вискочив Хома на вулицю до хлопців, щоб і ті побачили, як він хліб їсть, а вони йому й кажуть: «То діло не хитре, давай ми кусень потримаєм, а ти через калюжу стрибни». Розігнався Хома, плигнув і впав у багно. Озирнувся, а довкола нікого нема. Тільки сміх зостався. Ох і перепало ж Хомі за дурне геройство — на все життя затямив. Оперезала його мати мокрими штанцями нижче поперека й сама заплакала: «Не стрибай, не казись, бісова дитино, коли дають, а сядь ото в кутку і кутуляй». Малий Хома рюмсав, розмазував сльози по щоках, недобре думав, вовчкувато дивлячись на неньку. А за годину висох, забувся і знов взявся душу з неї сотати. Дай та дай. Не хочу хліба, хочу молозива. Гірко-прегірко зітхнула мати, взяла в дійницю літепла, рушника й пішла до повітки. А за нею Хома на одній нозі пострибав. Сонячний промінь пробився крізь стріху, порохнява в ньому крутилась стовпцем. Ясне, голе тоді життя було. Підступила до корови мати, обмила набрякле вим’я. І тоді побачив малий Хома те в коров’ячих голодних очах, чого зроду-віку не бачив. Людське страждання. Але не перестав канючити — дай та дай. Витріщив очі широко і бездумно й нетерпляче дивився, як цебенять у відерце